Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"

Очі самі собою заплющилися й відчинилися лише під ранок. Бабця спробувала згадати, чому вона не в ліжку. Ще вчора на робочому столику був страшенний безлад, а сьогодні все було охайно складене.

– Іч, пам’ять підводить. Вже і не пам’ятаю, як все прибрала, – посміялася з себе бабуня та пішла на кухню.

Й от знов дивина: в домі пахло запашною яєчнею з беконом. Сніданок вже нібито чекав на Надя. Бабця обдивилася усю кімнату та перевірила, чи є хтось у її домі. Нікого не було. Скоріш за все, їжу приготувала Варвара, адже вона знає, де знаходяться ключі від її дому.

– Яка хороша в мене подруга, – пораділа Надя й прийнялася за смакоту.

– Хороша, подруга, хороша. Але готувала не вона, – почулося звідкілясь.

– Хто тут? – злякалась Надія.

– Я тут, – відповів хтось.

– Хто «я»? Не грайтеся зі мною, мені такі жарти не смішні! – заголосила бабця й побачила, як хапаючись за скатертину на обідній стіл залазить мишеня. В’язане мишеня, – Ой Боже Милосердний! Нащо ти так зі мною… – бабуся взялася за серце та побігла шукати свої пігулки. Вона вже збиралася дзвонити всім, кого тільки знає, аби повідомити про її марення.

– Заспокойтеся, бабуню! Не дзвоніть, будь ласочка, нікому, я справжній, – заблагало мишеня.

– Ні! Я не хочу в це вірити! Я ще сповна розуму! – продовжувала галас бабця.

– Та ви зрозумійте, Надіє, я оживаю лише тоді, коли Вам потрібна моя допомога, – від цих слів бабця трохи стихла, – Якщо ви не вірите в мене, то нащо вчора все про себе розповіли, поки в’язали мене?

Дійсно. Надя любила іноді балакати сама з собою, але ж не з іграшками. Вона присіла на краєчок стільця й посиділа мовчки з хвилину. Намагалася пригадати, чи не вдарялася ніде головою.

– Щось дивне коїться… – мовила вона. Потім звернулася до мишеняти, – А-ну, розкажи з самого початку. Коли ти ожив?

Мишеня відповіло, що коли Надія спала. Він вміє читати та говорити, і ще трохи писати. Здається, у бабуні з’явився дар оживляти іграшки – вона завжди вкладала у свої роботи всю душу та сили. Проте, чому з нею це сталося саме зараз? Мишеня пояснило, що в нього є мета: він хоче допомогти Надії здійснити її бажання, аби старенька ні про що не шкодувала в цьому житті.

– Нехай, я вдам ніби вірю в тебе. Що далі?

– Ви скупитеся в продуктовій лавці, а потім я скажу Вам, що буде далі.

– Чому ж зараз не розповіси?

– Ви маєте поводитися природно, аби про мене ніхто не дізнався, – відповіло поважно мишеня, – О цій порі Ви завжди йдете за продуктами. Так ніхто й ніщо не запідозрить. Тільки дайте мені, будь ласка, ім’я.

– Дати ім’я? – перепитала Надя. Вона вирішила перевірити температуру свого лоба, та мишеня квапило її.

Бабця пропонувала зватися мишеняті Скітлсом, Крихточкою, Ґудзиком, але той на все невдоволено хитав головою.

– Може В’язанко?

А таке ім’я сподобалося. В’язанко обійняв руку старенької. Відчувши тепло його м’якого тільця, у Наді більше не було сумнівів, що він справжній.

***

Йдучи на вулицю, бабця намагалася зібратися з думками. Вона запевняла себе, що сьогодні звичайний день. Подумаєш, іграшка ожила. Не слід думати про це, це просто марення. Та насправді Надя не могла про це забути. Навіть не помітила як прийшла до крамниці з фурнітурою. Ноги неначе йшли самі, а голова була далеко поринута в думках.

– Доброго ранку, Надіє. Не забули сьогодні гроші?

– Доброго, не забула, – отямилася Надя.

По її спині тік холодний піт, а в роті пересохло. Може їй все ж варто розповісти про мишеня? Ну не може нормальна людина розмовляти з іграшкою!

– Як Ви себе почуваєте?

– Добре, Джоано, добре.

– То що куплятимете? Вибачте, але за Вами вже черга, – продавчиня нервово посміхнулася людям.

– Е, тоді дайте-но мені яку-небудь міцну тканину й найменші ґудзики, – сказала Надя.

Джоана підозріло подивилася на покупчиню й протягнула замовлення.

– Надіє, вибачте за мою цікавість, просто не можу не спитати. Ви турбуєтеся через ту новину? Ви щось зовсім бліді.

– Яку новину!?

– Про дім для стареньких. Варвара розповіла мені, що Ви не хочете туди йти. Ви ж можете цього не робити, просто мені також цікаво, чого Ви так занепокоєні цим?

Надія відповіла, що завжди за все хвилюється, тож не слід хвилюватися ще й за неї. По дорозі вона згадала, що взагалі-то мала до крамниці. Вона скупилася, а опісля одразу ж почимчикувала додому.

Мишеня ніби викинуло усі інші думки з голови Надії. Вона думала лише про нього. Вона не могла його забути, значить таки треба з ним поговорити. Та от, пройшовши до вітальні бабця жахнулася, не встигнувши промовити ні слова – мишеня нерухомо лежало на столі. Вона не знала як на це реагувати. Чи радіти, що з її головою все і добре, і їй це просто наснилося? Чи засмучуватися, що втратила таке диво? Хай там як, вона почала карати себе за те, що повірила такій нісенітниці. Раптом вона почула: