Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

неї андрогінна. З того, як вона (чи він) тримає ліхтар наввисячки й дивиться на те, що чекає попереду, можна здогадатися, що її оточує величезна пітьма; передусім я здогадуюся, що вона сама[50] — може, з власного вибору, а може, через те, що всім іншим забракло відваги піти за нею в темряву.

У цьому світі мільярди людей, але Рафаель я знаю найкраще й люблю найбільше. Тепер я набагато краще — краще, ніж міг би зрозуміти Піранезі, — розумію, яку велику справу вона зробила, прийшовши мене шукати, розумію її відвагу.

Я знаю, що вона часто вертається до лабіринту. Іноді ми йдемо разом, іноді вона йде сама. Її сильно приваблюють тиша й самотність. Серед них вона сподівається знайти те, чого потребує.

Це мене бентежить.

— Не зникай, — строго кажу я їй. — Не зникай.

Рафаель робить тужливо-веселе обличчя.

— Я не зникну, — обіцяє вона.

— Ми не можемо вічно рятувати одне одного, — кажу я. — Це просто смішно.

Вона всміхається. В цій усмішці відчувається трохи смутку. Проте вона досі користується тими парфумами (найперше, що я про неї дізнався), і вони досі навівають мені думку про Сонячне Світло й Щастя.

У моїй голові всі припливи

ЗАПИС ВІД ЗО ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

У моїй голові всі припливи, їхня пора, їхній початок і кінець. У моїй голові всі зали, їхня нескінченна вервечка, заплутані шляхи. Коли цей світ стає для мене нестерпним, коли мені набридають гамір, бруд і люди, я заплющую очі й називаю самому собі певний вестибюль, а тоді залу. Уявляю, ніби йду з вестибюля до зали. Точно зауважую двері, крізь які маю пройти, повороти праворуч і ліворуч, які треба зробити, статуї на стінах, які маю проминути.

Учора мені наснилося, ніби я стою в п’ятій північній залі навпроти статуї горили. Горила зійшла з постаменту й пішла до мене — поволі, спираючись руками на підлогу. У місячному сяйві вона здавалася сіро-білою. Я обвив руками її величезну шию та сказав, що дуже радий повернутися додому.

Прокинувшись, я подумав: «Я не вдома. Я тут».

Почало сніжити

ЗАПИС ВІД 1 ГРУДНЯ 2018 РОКУ

Сьогодні по обіді я пройшов містом, прямуючи до кав’ярні, де мав зустрітися з Рафаель. Надворі було близько пів на третю; день минав майже без світла.

Почало сніжити. Низькі хмари висіли над містом сірою стелею; сніг приглушив шум автівок так, що той став майже ритмічним — невпинним шиканням, схожим на звук прибою, що нескінченно б’ється об мармурові стіни.

Я заплющив очі. Відчув спокій.

Парк. Я зайшов до нього й покрокував алеєю повз високі старезні дерева й широкі тьмяні прогалини, порослі травою. Блідий сніг сіявся крізь голі зимові гілки. Між деревами іскрилося світло автівок на далекій дорозі: червоне, жовте, біле. Було дуже тихо. Хоча сутінки ще не прийшли, злегка світилися вуличні ліхтарі.

Стежкою ходили люди. Повз мене пройшов старий чоловік. Він здавався сумним і втомленим. Полопані вени на щоках, їжакувата сива борода. Коли він примружився на сніг, що падав, я усвідомив, що знаю цього чоловіка. Його зображено на північній стіні сорок восьмої західної зали. Там він у образі короля, що в одній руці тримає маленьку модель обнесеного стінами міста, а другу підніс у благословенні. Мені захотілося ухопити його й вигукнути: «В іншому світі ви король, шляхетний і добрий! Я бачив!». Але я надто довго вагався, і він зник у натовпі.

Мене проминула жінка з двома дітьми. Одне з дітей тримало в руках дерев’яну блокфлейту. Їх я також знав. Їх зображено у двадцять сьомій південній залі: статуя двох дітей, що сміються; одне з них тримає флейту.

Я вийшов із парку. Довкола мене виросли міські вулиці. Я побачив готель і його подвір’я з металевими столиками й стільцями для посиденьок за кращої погоди. Сьогодні вони стояли засипані снігом і забуті. Через подвір’я простяглася дротяна сітка. З неї звисали паперові ліхтарики — яскраво-помаранчеві кулі, що літали та тремтіли на сніжному вітерці; сірі, як море, хмари, мчали небом, а на їхньому тлі дрижали помаранчеві ліхтарики.

Краса Будинку безмірна; Добрість його нескінченна[51].

Про авторку

Сюзанна Кларк — авторка роману «Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл» та збірки «Леді з Ґрейс-Адью та інші історії». Мешкає в Дербіширі.

Примітки

Це все є у Платона, все у Платона; леле, чому лише їх навчають у тих школах?!

К. С. Льюїс. Хроніки Нарнії. Остання битва (1956)

2005 року, завершивши промотур, присвячений виходу «Джонатана Стрейнджа і м-ра Норрелла», Сюзанна Кларк злягла з хворобою, якої так і не вдалося достеменно визначити (діагностували то хворобу Лайма, то вірус Епштейна-Барр, то синдром хронічної втоми). Симптомами були виснаження, мігрені, туманність свідомості, світлочутливість, нудота; наслідками — депресія, соціальна тривожність і агорафобія.

Тепер Кларк принаймні може про це жартувати: «Мені вже кілька разів на це вказували — на те, що я написала довгу книжку, де фігурує хвороба з дев’ятнадцятого століття [про хронічну втому леді Поул, причиною якої була ельфійська магія], а тоді хвороба з дев’ятнадцятого століття з’явилася в мене. Або що я написала довгу книжку, в якій фігурують такі чари, а тоді сама опинилася під владою цих дивних чарів. Саме так воно і є. Аж ніяк не варто дратувати фейрі чи писати про них: їм це не надто подобається».

Задуманий і розпочатий роман — продовження «Стрейнджа і Норрелла» — було закинуто: на додачу до того, що книжка про вікторіанську епоху вимагала роботи із джерелами, Кларк виявила, що через хворобу стала нездатна ухвалювати рішення: «Я не могла обирати як між різними версіями одного речення, так і між різними напрямками розвитку сюжету». І незавершений роман, за словами письменниці, почав скидатися на розрослий кущ або густий ліс.

«Тривалий час я злилася на цю несправедливість — на свою хворобу, злилася через те, як багато в мене було відібрано. А в мене було відібрано чимало. Але тепер я намагаюся сприймати це так: у мене ж досі чимало залишається… Досі є вся історія, вся література, вся духовність, уся математика, все мистецтво, вся наука». 2013 року Кларк приїхала на зйомки телесеріалу за своїм романом і була ошелешена тим, що всі ставляться до неї як до авторки. «Я вже остаточно звикла вважати себе калікою, недужою жінкою середнього віку. Те, що там мене не бачили такою, просто вражало».

Хвороба дещо