Читати книгу - "Відьомські війни"

Добре, припустимо, я вирішу непомітно пробратись в їх домівку. То чий образ використаю? Нісенітниця використати чужий образ буде недоречно. Образ Кейтлін також не підійде. Моя власна персона не влаштовує мене. Як бути? План явно не клеїться.

Минуло декілька днів, мабуть цілий тиждень після зустрічі в маєтку. Вічність триває менше, ніж цей тиждень. Замовляю страви без особливого ентузіазму. Помічаю відсутність відвідувачів. Роуз сварить Лорейн на кухні.

— Твоя провина, що сьогодні у нас мало клієнтів. Нічого було з’ясовувати стосунки в переповненому відвідувачі кафе.

Лорейн невдоволено виправдовувалась. Нечітке бурмотіння крізь сльози.

Нічого не розібрати. Бурмотіння ставало чіткішим та перейшло на крик.

— Ця сволота навіть наші інтимні стосунки зробив своїм аргументом для виправдання власної жалюгідної персони. Ненавиджу його.

Тон яким говорила Роуз став м’якішим.

— Не хвилюйся ягідка моя, з цим покидьком ми ще розберемось, маю декілька знайомих, що поспілкуються з ним по чоловічому. Приведи себе до ладу, а я піду принесу замовлення.

— Ого, — подумала я. — Життя у Пінсі бурлить, навіть якщо ти не володієш магією. Скільки інтриг, взяти наприклад містера Барнерсома, його друга Майкла Треаса, Сесилію будь-кого. Життя у провінційному містечку на перший погляд здається тихим, позбавленим особливих турбот. Окрім щоденних пристрастей, тут вирують усілякі сутички, магічні не є виключенням.

Поглинаючи обід, декілька разів оглядаю порожні столики. Сварка була дійсно гучною, адже розігнала відвідувачів. Знаю, що кафе переповнено клієнтами в інший час. Проте відчуваю певну пустоту, гнітючу пустоту закладу. Повертаюсь до читання книги.

В кафе з’явився клієнт. Дивовижно подумала я не відриваючись від книги — хтось з’явився на порозі закладу. Читаю далі, навіть не вважаю за доцільне поглянути на відвідувача. Роуз миттю з’являється з меню у руках, підходить до столика.

Я продовжую читати. Відволікає мене не люб’язність Роуз. Відчуваю присутність потужної енергетики — напевно я втрачу дар мови. Нейтан з’явився.

Моє серце почало шалено калатати. Дихай, дихай, — наказувала я собі подумки.

Тиждень очікування, найдовший та затяжніший період мого життя завершився, він прийшов.

Настав час імпровізувати, що робити, як себе поводити. Якщо я не заспокоюсь закляття образу не допоможе мені. Роблю глибокий вдих та рукою опираюсь на стіл, потираю долонею повіки. Закляття працює безпомилково, тому для початку необхідно зробити найважче відкинути свої емоції та прийняти емоції пані Кемс. Необережний чинок загрожує викриттям.

Нейтан поводиться досить звично. Замовляє страви з меню. Роуз радіє появі клієнта, тому поводиться надто люб’язно. Вчорашня сцена згодом зітреться у відвідувачів. Тільки слово згодом у Пінсі має необмежений часовий період.

Зараз має бути десерт. Страва ніяк не цікавить мене. Знову наступає знайоме відчуття, коли щось їси та не відчуваєш смаку, але потрібно з’їсти до кінця. Неохоче поглинаю мафін, запиваю його лимонадом. Не розумію чому в образі Клавдії хочеться замовити мафіни і лимонад. Потім відповідь приходить сама собою, заглядати в чиїсь спогади не має потреби. Маленькі відвідувачі кафе з задоволенням поглинали десерт разом з мамою. Напевне Клавдія бажала мати щонайменше двох дітей. Дівчинку та хлопчика. Дивовижно на скільки сильно я почала розуміти цю літню жінку. Вже не має необхідності заглядати у її спогади. Досить зважати на емоції, тоді все незрозуміле видається доволі очевидним.

Що ж мій настрій, покращений настрій повернувся до похмурого, дякуючи пані Кемс. Напевно краще поспостерігати деякий час за Нейтаном. Імпровізація надто непередбачувана річ. Тому приходжу до рішення, скласти план дій.

Починаю збиратись, спочатку очікую доки Роуз забере тарілки. Жінка останнім часом з задоволенням обслуговує мій столик. Раніше вона казала, що не витримує обслуговувати цю нестерпну мовчазну бабцю. Тому столиком пані Кемс зазвичай займалась Лорейн. У світлі останніх подій (моєї смерті та використання закляття образу) я підвищила трішки чайові офіціантки. Потім доволі на значну суму підвищила чайові після знаменитої сварки у кафе Лорейн з її кавалером. Кав’ярня мабуть понесе збитків, якщо відвідувачі не будуть приходити. Жителі Пінсу люблять пліткувати, тому їм потрібен час аби наговоритись, а вже потім повернутись до звичного ритму життя.

Побачивши метушню навколо мене, Нейтан перестав їсти. Здається їжа взагалі не цікавила його. Раніше він сідав поряд та недовго говорив. З розумінням та співпереживанням, втрата коханої людини далась не легко для них обох, тому на цьому підґрунті вони мали тему для обговорення.

Він сів поруч, як робив ще до зустрічі в маєтку з Клер (тобто мною). Виглядав хлопець краще, більш пожвавленим. Кожен раз його тягнуло до пані Кемс поспілкуватись. Часом інша думка закрадалась в мене: сподіваюсь, Нейт не зрозуміє, і не розуміє що перед ним я. На що могла спокійно собі відповісти: малоймовірно, закляття потужне.

Нейт не надто довго розмовляв. Він дійсно був схвильований. Я почала ігнорувати його, та потягнулась до фоторамки. Рудольф дивився на мене очима сповненими любові. Тому я швиденько позбулась надто гарного чоловіка, ховаючи фотографію з ним подалі в сумку.

Мій співрозмовник також подивився на фотографію та невимушено додав:

— Добре, що ви маєте на згадку про коханого дорогу річ. Віднедавна я теж таку маю. Згадку про Меган, книгу її родини.

Я ледве не впустила гроші, які дістала для Роуз. Моя рука трішечки почала тремтіти. З величезною обережністю довелось оплачувати рахунок, навіть залишити чайові виявилось не так просто. Не розумію, яку суму маю залишити для офіціантки.

Я продовжувала мовчати. Нейтан же більш натхненно заговорив: хочете покажу книгу. Я бачив вас з величезною купую книг, тому думаю ви знавець в літературному плані.

Важко не погодитись, що за стільки років читання книг літературний смак Клавдії ставав все кращим та кращим. Вона таки могла працювати непоганим літературним критиком, в неї є величезний досвід роботи з різними виданнями. Я бачила сторінки з чорної книги, навряд чи закляття чи ритуали припадуть старенькій до душі. Про що він тільки думає? Розумію одне, мною вже керують власні емоції. Так хочеться побачити реліквію, потримати її у руках.

Нейтан обережно дістає книгу. Чорна палітурка виблискує на світлі. В обкладинці такій прості та водночас загадковій є якась привабливість. Книга лежить на столі. Я зберігаючи частину байдужості, простягаю руку, щоб взяти її. Тремтячою рукою, (мені як не як 70) хапаю книгу. Відчуваю неприємну на дотик поверхню. Біль виникає в моїй долоні. Спочатку невеличкий, потім нестерпний. Я різко кидаю книгу