Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

говорила, вона мене пестила, гладячи пальчиками по щоках. Така ніжна, як голубка, та водночас рішуча й наполеглива. Господи, Боже мій! Може, заради цього вона і вирішила помиритися зі мною? Мене трішки збентежила така думка, проте якийсь таємничий голос мене кликав до будинку Лобу Невеса. Я сказав «прощавай» Сабіні та її погрозам. Розділ XCIV. Таємна справа

— Ну як там моя дорога матуся?

На ці слова Віржилія, як завжди, зреагувала роздратовано. Вона сиділа в кутку біля вікна і дивилася на місяць. Зустріла вона мене радісно, та коли я починав розмову про нашу дитину, настрій у неї псувався. Їй не подобались такі натяки, надокучали мої завчасні батьківські почуття. Я, для кого вона вже була святою, просто дароносницею, залишив її у спокої. Спочатку я подумав, що ембріон, цей обрис невідомого, ввійшовши в наш інтимний зв’язок, посилить у ній муки сумління. Та я помилявся. Ніколи ще Віржилія не видавалась мені такою відкритою і нестриманою, ніби її не торкалися думки інших та її чоловіка. Там не було мук сумління. Тоді я собі уявив, що вагітність — то була просто вигадка, свого роду засіб, щоб утримати мене, засіб не дуже-то ефективний і, можливо, він їй почав докучати. Моя гіпотеза не була абсурдною, бо моя люба Віржилія іноді брехала, та ще й так дотепно! Тієї ночі я дізнався і справжню причину. Вона боялась пологів і соромилась вагітності. У неї були дуже важкі пологи за першою дитиною, тоді вона кілька хвилин перебувала на межі між життям та смертю, і від цього її проймало морозом по шкірі. Що ж до сором’язливості, то йшлося про те, що вагітність завадить їй вести звичний світський спосіб життя. Безперечно, саме це й було причиною. Я їй натякнув на це і насварив її, але тільки з точки зору своїх прав як батька. Віржилія пильно подивилася на мене, потім відвела погляд і якось недоречно засміялась.

Розділ XCV. Колишні квіти

Де ви, колишні квіти? Одного дня, коли вагітності було вже кілька тижнів, увесь цей химерний замок моїх батьківських почуттів розсипався на друзки. На той момент ембріон був на такому етапі розвитку, коли навіть Лапласа не можна відрізнити від черепахи. Мені про це сказав Лобу Невес, залишивши мене у вітальні, а тим часом лікар попрямував у спальню Віржилії. Я сперся на вікно і став дивитися в сад, де зеленіли апельсинові дерева, що вже відцвіли. Куди ж поділися ті квіти, що розпустились колись на деревах?

Розділ XCVI. Анонімний лист

Я відчув, як хтось торкнувся мого плеча. Це був Лобу Невес Якусь мить ми, невтішні, дивилися один на одного мовчки. Я запитав про Віржилію, а потім ми ще десь з півгодини вели бесіду на інші теми. Насамкінець йому принесли листа, він його прочитав, страшенно зблід і тремтячою рукою згорнув його. Мені здалося, що він якось так повернувся, ніби хотів накинутися на мене, втім, я не дуже добре пам’ятаю саме цей момент. Однак я добре запам’ятав, що наступними днями він мене приймав холодно і майже не розмовляв. Врешті за кілька днів Віржилія, завітавши в будинок на Гамбоа, мені все розповіла. Чоловік показав їй листа, як тільки вона одужала. Лист був анонімний, і в ньому йшлося про наші стосунки. Там не все було сказано, нічого не було про те, що ми зустрічалися з Віржилією поза її домом. У листі лише застерігали чоловіка щодо моїх інтимних стосунків з Віржилією, причому стверджувалось, що така підозра вже відома багатьом. Віржилія прочитала листа і обурено сказала, що це підла брехня.

— Брехня? — запитав Лобу Невес.

— Підла.

Чоловік полегшено зітхнув, утім, коли знову перечитав лист, йому здалося, що кожне слово в ньому заперечно хитало йому пальцем, кожна літера кричала всупереч обуренню жінки. Цей чоловік був не просто безстрашним, водночас він був і занадто вразливим. Можливо, саме в уяві він побачив здалеку славнозвісне око громадської думки, котре дивилось на нього із сарказмом, з виразом глуму, можливо, невидимі вуста йому повторювали на вухо ті плітки, котрі він чув чи розповідав колись сам. Він став наполягати, аби дружина зізналась йому в усьому, тоді він її пробачить. Віржилія зрозуміла, що вона врятована, вона виказувала своє роздратування, присягалася, що з мого боку єдине, що вона чула, то це компліменти і слова ввічливості. Лист, напевне, написав один із залицяльників, котрі не мали успіху. І вона назвала кількох — одного, що просто відверто упадав за нею протягом трьох тижнів, потім ще один колись написав їй листа, а ще були й інші. Вона називала їхні імена, вказувала на обставини, одночасно стежила за очима чоловіка і врешті зробила висновок, що, аби не давати приводу для таких брехливих чуток, вона в майбутньому ставитиметься до мене так, щоб я більше не приходив. Я вислухав те все трохи стурбований не тому, що треба було в майбутньому вживати ще більше заходів задля маскування наших стосунків, аж до того, щоб не приходити в дім Лобу Невеса, а через моральній спокій Віржилії, відсутність у неї переживань, переляку, суму або ж навіть докорів сумління. Віржилія помітила моє занепокоєння, підвела вгору мою голову, бо до того я дивився вниз, і сказала мені якось трохи гірко:

— Ти не вартуєш тих жертв, на які мені доводиться йти.

Я не сказав нічого, не слід було доводити їй, що краплина відчаю та страху надали б нашим стосункам гостроти відчуттів перших днів, проте якби навіть я це все й висловив, то цілком імовірно, що вона б повільно й манірно виразила трохи відчаю та страху. Я не сказав їй нічого. Вона ж нервово стукала носаком свого черевика по підлозі, я підійшов і поцілував її в голову. Віржилія відступила, ніби це був поцілунок від мерця.

Розділ XCVII. Між головою і вустами

Я відчуваю, що від останніх слів мій читач здригнувся —