Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Я почав Івана прохати:

— Розкажіть іще що-небудь про вашу собаку. А він сказав:

— Потім. Зараз усе з голови вилетіло. Бувають зустрічі з цікавими людьми, а то була зустріч з цікавою собакою.

— І справді! Вельми тямковитою і хазяйновитою виявилась ця Чарка. Ми навіть і не думали, що такі….

Е. М. І даремно! Адже тварини не лише думають, у них ще чудова пам'ять на добро. А радіти, засмучуватись, тужити вони вміють не гірше, ніж люди! Та краще б тварини не думали, а то іноді просто соромно стає за людей! Уявіть собі, що ви солодко спите взимку у своїй квартирі, та ось несподівано розчиняються двері — і на порозі стоять два ведмеді з рушницями… Цікаво, що б ви тоді про них подумали?!

— Та вже нічого хорошого, певно…

Е. М. От і я про те ж… До речі, є у мене на цю тему два оповідання. Одне про те, як ми, не задумуючись, іноді завдаємо тваринам лиха, а друге… Втім, краще прочитайте самі оповідання.

Коли я був піонером, вважав себе великим знавцем звірів і птахів. Тому що прочитав три томи великого вченого Брема.

Я знав усіх ящірок, жаб, птахів. Міг запросто, побачивши контур птаха в небі, сказати:

— Це шуліка. А то сокіл-сапсан.

Тим паче що тоді тих ящірок і контурів було дуже багато.

Не знаю, куди всі вони тепер подівались.

І ось якось у лісі понад озером Круглим я знайшов яструбине гніздо. Я розповів про це приятелеві Миколі Судакову, такому ж великому фахівцю, як і я. Ми залізли в гніздо і взяли двох пташенят із трьох.

І почали їх вирощувати.

Вирощувати ми вміли, і наші яструби все росли і наливались силою. Вони ставали дедалі гарнішими і більшими. Від них летів пух на всі боки. Іноді вони дзьобались і, вилітаючи з клітки, перекидали лампи й вази, бруднили довкола себе усе, що траплялось.

Очевидно було, що їхнє місце не в міській квартирі.

Ми вдарились у паніку: пропонували пташенят для шкільних живих кутків, телефонували в міський дитячий зоокуток. Та ніхто яструбів-перепелятників брати не бажав.

Як же безглуздо ми чинили, коли брали їх з гнізда. На що ми сподівались — соколиним полюванням у місті зайнятись? Виявилось, що це тобі не папужки-нерозлучники, що будуть мирно гомоніти на шафі.

Мені тепер навіть розповідати про це соромно.

Коротше, я одного разу лишив вікно відчиненим…

Як я згодом довідався, Микола вчинив так само.

Що сталось з яструбами — не знаю. Найімовірніше, вони загинули від голоду або їх заклювали ворони… Є в мене крихітна надія, що вони потрапили до рук голуб'ятників і ті врятували їх. Тому що голуб'ятники іноді використовують яструбів, щоб сполохувати голубів, які занадто засиділись у неприступних місцях.

Я щасливий, що третього яструбенятка ми не зачепили, і батьки, мабуть, виростили бодай одного.

Це сталось у робітничому селищі Рагаціємс в Латвії. Ми з собакою Астрою, тібетським тер'єром, пішли до озера шукати бурштин. Побіля озера канал прокладали екскаватором, і у відвалах піску іноді траплявся вельми крупний бурштин.

Собаці Астрі бурштин був зовсім ні до чого, вона більше за компанію ходила, а я дуже хотів шматок бурштину знайти з мухою всередині. Такий бурштин рідко, та все ж трапляється. І та доісторична муха мене вельми цікавила… Я б її з сучасною мухою порівнював — у кого більше ніжок, більше крилець — і встановив би, як мухи протягом тисячоліть розвинулись.

Сяє сонце, я бурштин шукаю і раптом чую, моя Астра спочатку загавкала, а потім заскавуліла. Обернувся, бачу: Астра гарчить на маленьку гадюку, а гадюка на піску звивається, тихо сичить і відповзає.

«Вкусила вона чи не вкусила?» — думаю. І збагнув, що вкусила. Бо надто вже шпарко моя Астра лапою морду тре.

Я Астру схопив — і ходу в село. Там запитую у дідів:

— Що буває, коли собаку змія вкусить?

Вони мені кажуть, що собака день походить, потім стає млявою, корчі починаються і здихає.

— Пробі! Моя собака уже сіпається, у неї корчі.

Я її в рюкзак посадив і до сусіднього села на велосипеді подався. Там ветеринарний пункт був.

Примчав, стукаю. Вийшла жінка. Я їй кажу:

— Врятуйте мою собаку, її змія вкусила!

Жінка каже:

— Наш ветеринар у відпустці. Мені шкода вашої собачки, та нічим не можу зарадити. Я лише прибиральниця.

Я мало не заплакав. А жінка каже:

— Хочете, ампулу дам?

— Яку ампулу?

— З протизміїною сивороткою. Нам для корів видають. Ви в лікарню їдьте, собачці там укол зроблять.

— Якщо у вас ампула є, дайте мені шприц, я сам собі, тобто собаці, укол зроблю.

Прибиральниця каже:

— Ні, це не так