Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Так, – згодився Гарпер. – Джаретт міг його й прибити. Але, докторе... – він глянув на годинник, коли карета проминала газовий ліхтар. – Вже доходить до четвертої ранку.

За якусь хвилину вони вийшли з екіпажа й прудко попрямували до занедбаного будинку, який належав Гелберсонові. Саме там, відповідно до умов безглуздого закладу, замкнули Джаретта. Вже на підході до мети назустріч їм вибіг якийсь чоловік.

– Чи не скажете, – гукнув він, не спиняючись, – де тут знайти лікаря?!

– А в чому річ? – ухильно відповів запитанням на запитання Гелберсон.

– Підіть і самі подивіться, – сказав чоловік і прискорив біг.

Вони наддали ходи. До будинку одне за одним квапливо входили збуджені люди. Із відчинених вікон сусідніх помешкань визирали цікаві мешканці. Всі навперебій розпитували та випитували, але ніхто не дочекався чіткої відповіді. У кількох досі запнутих шторами вікнах світилося. Там одягались охочі стати безпосередніми очевидцями. Якраз навпроти дверей, у які хотіли б увійти ці охочі, стояв ліхтар, кидаючи на сцену неяскраве жовтувате світло. Здавалося, він натякав, що міг би багато чого розказати, якби захотів. Зупинившись біля входу, Гарпер торкнувся руки свого супутника.

– Нам гаплик, докторе, – тривожно мовив він, геть не в лад із жартівливою просторічною забарвленістю слів. – Ми догралися. Не варто туди потикатися. Краще десь принишкнути.

– Я лікар, – спокійно відповів Гелберсон. – Там потребують моєї допомоги.

Вони піднялися сходами до відчинених дверей. Вуличний ліхтар освітлював коридор, повен ґаволовів, що стояли також на сходах і, не маючи змоги проштовхатися далі, дожидалися нагоди це зробити. Гомоніли всі нараз, ніхто нікого не слухав. Раптом на горішньому сходовому майданчику зчинилася веремія. З дверей вискочив якийсь чоловік, вирвавшись із рук, що затримували його. Він кинувся вниз, на юрму оторопілих витріщак, і заходився прокладати собі дорогу. Розштовхував їх, відкидав до стіни та перил, хапав за горло, молотив кулаками, спихав зі сходів і топтав тих, що впали. Простоволосий, недбало вбраний, він навівав страх не так надлюдською силою, як поглядом блудних божевільних очей. Над безкровним, гладко поголеним обличчям куйовдилося біле як сніг волосся.

Біля підніжжя сходів трохи рідший натовп розступився, щоб дати йому дорогу, і цієї ж миті Гарпер метнувся вперед.

– Джаретте! Джаретте! – крикнув він.

Гелберсон ухопив його за комір і відтягнув назад. Окинувши обличчя обох приятелів невидющим поглядом, чоловік вибіг на вулицю й зник. Огрядний полісмен, якому не так легко вдалося здолати спуск сходами, вибіг надвір і кинувся навздогін за втікачем, а з вікон гукали жінки та діти, вказуючи правильний напрямок погоні. Більшість натовпу ринула на вулицю – навздогін за погонею, і на сходах стало просторіше. Разом із Гарпером Гелберсон побрався нагору. Ввійти у двері їм не дав ще один полісмен.

– Ми лікарі, – пояснив доктор, і їх пропустили.

У кімнаті було повно людей, що товпилися навколо стола. Прибульці проштовхалися вперед і глянули понад плечі ґаволовів у першому ряду. На столі лежало тіло, по груди накрите простирадлом й освітлене яскравим промінням ліхтаря, який тримав один із полісменів, стоячи в ногах трупа. За винятком тих, що тіснилися біля узголів’я, всі – і сам полісмен теж – тонули в пітьмі. Жовте обличчя мерця навівало жах і огиду. Напівзаплющені очі закотилися, щелепа відвисла, на губах, підборідді та щоках засохла піна. Хтось високий, очевидно медик, нахилився над мерцем, поклав руку на його серце, а тоді засунув два пальці у застиглий роззявлений рот.

– Ця людина померла годин шість тому, – сказав довгань. – Це вже не моя справа. Передайте її слідчому.

Вийнявши візитну карточку, він вручив її полісменові й рушив до дверей.

– Геть з кімнати! Всі! – гарикнув полісмен і підняв ліхтаря.

Раптово опинившись у темряві, труп зник, наче й не був на столі. Сніп світла оббігав кімнату й вихоплював із пітьми обличчя за обличчям. Це вплинуло просто-таки чудодійно. Осліплені яскравим світлом, розгублені й настрашені люди всі нараз посунули до дверей, натикаючись одне на одного, штовхаючись і пхаючись. Утікали, немов воїнство нічної богині Нікти від гострих Аполлонових променів. Полісмен нещадно й невпинно хлистав світляним жмутом тупітливу, збиту докупи юрбу. Вона винесла Гелберсона й Гарпера надвір.

– Господи Боже! Та чи не казав я вам, докторе, що Джаретт приб’є його?! – обізвався Гарпер, коли вони удвох вибралися з натовпу.

– Здається, щось таке ви сказали, – відповів незворушний доктор.

Вони мовчки проминали квартал за кварталом. Проти сірого небесного тла видніли обриси будинків на пагорбах. Вулицею звично котився візок із молоком. Уже вирушив у дорогу листоноша з газетами, невдовзі з пекарні на сцену вийде продавець хліба.

– Я оце подумав, юначе, – сказав Гелберсон, – що ми з вами надто вже довго дихали ранковим повітрям. Таке шкодить здоров’ю, треба змінити оточення. Що скажете про подорож до Європи?

– Коли?

– Та будь-коли. Мабуть, ще не пізно буде відплисти нині, о четвертій дня.

– Зустрінемося на пароплаві, – відповів Гарпер.

V

Минуло сім років. Коли ті самі приятелі балакали, сидячи на лавці в нью-йоркському Медисон-сквері, до них підійшов незнайомець і, поштиво скинувши капелюха, блиснув білим як сніг волоссям. Перед тим він якийсь час нишком і непомітно спостерігав за ними.

– Вибачайте, панове, – озвався він. – Якщо вб’єш людину тим, що воскрес, тоді поміняйся одежею з убитим і втікай, щойно випаде нагода.

Приятелі багатозначно перезирнулися. їх розвеселила ця тирада. Приязно глянувши в незнайомцеві очі, Гелберсон відповів:

– Я завжди так гадав. Цілком згоджуюся з вами щодо переваги...

Він раптом затнувся й сполотнів. Роззявивши рота й тремтячи, доктор витріщався на співрозмовника.

– Еге! – сказав той. – Бачу, вам зле, лікарю. Якщо не можете уздоровитися самотужки5, то зарадить доктор Гарпер. Не сумніваюся.

– Хто ви такий, хай вам біс? – грубо спитав Гарпер.

Невідомий підійшов впритул до двох медиків, нахилився й шепнув:

– Інколи я зву себе Джареттом. Охоче зізнаюся вам, як давнім приятелям, що насправді я доктор Вільям Манчер.

Почувши ці слова, Гарпер зірвався на ноги.

– Манчер! – вигукнув він.

– Їй-бо, це він! – підтвердив Гелберсон.

– Так, – злегка всміхнувшись, докинув третій медик, – це він. Безперечно.

Він замовк, ніби намагаючись щось пригадати, натомість замугикав модну пісеньку. Очевидно забув про Гелберсона та Гарпера.