Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Ні, друзяко. За десять миль звідси на березі Кванзи отаборився невільничий караван під керівництвом араба Ібн-Хаміса. Він лиш чекає на моє повернення, аби вирушити до Казонде. Там більше туземних солдатів, ніж потрібно для того, аби захопити Діка Сенда та його супутників. Якщо тільки мій юний друг додумається прямувати до річки Кванза.

— А якщо така думка не осяє його? — перебив Негоро.

— Звичайно осяє! — відповів Гарріс. — Він розумний, однак не може прорахувати небезпеки, які підстерігають його там. Дік Сенд, звичайно, і не подумає вертатися до берега тією дорогою, якою йшли ми. Він неминуче заблукав би в лісі. Тому він, без сумніву, намагатиметься дістатися якоїсь річки, що впадає в океан, щоб спуститися вниз за течією на плоту. Це єдине, що можна зробити, і я його знаю — він так і зробить.

— Так… мабуть, — сказав Негоро після недовгих роздумів.

— Кажи не «мабуть», а «неодмінно»! — вигукнув Гарріс. — Я настільки впевнений в цьому, неначе мій юний друг особисто призначив мені побачення на березі Кванзи.

— Ну, тоді, рушаймо! — сказав Негоро. — Я знаю Діка Сенда. Він не гаятиме жодної хвилини, а нам необхідно випередити його.

— Рушаймо, друзяко!

Гарріс та Негоро вже встали, як раптом знов почувся той самий шурхіт, що й раніше турбував португальця. Шурхотіло в заростях папірусу.

Негоро закляк на місці, вхопивши Гарріса за руку.

Раптом почулося глухе гарчання і із зарості вибіг великий собака. Шерсть його стояла дибки, пащека широко розкрита. Він був готовий накинутися на людей.

— Дінго! — заволав Гарріс.

— Ага! Цього разу йому нікуди подітися від мене! — гукнув Негоро.

І тієї ж миті, як собака кинувся на нього, португалець схопив рушницю Гарріса, підкинув її та вистрілив.

Пролунало тужливе виття і Дінго зник в пишних кущах яки росли обабіч річки.

Негоро поквапився підійти до самої води.

Краплинки крові виднілися на декількох стеблах папірусу, а по прибережній гальці простягнулася кривава смуга.

— Нарешті мені вдалося розрахуватися з цим клятим псом! — вигукнув Негоро.

Гарріс мовчки спостерігав за цієї сценою.

— Схоже, — сказав він, — пес давно гострив на тебе зуби, Негоро.

— Гострив, Гаррісе, однак більше не буде.

— Друзяко, чому він так ненавидить тебе?

— У нас з ним давні рахунки!

— Давні рахунки? Які саме? — запитав Гарріс.

Проте Негоро більше нічого не сказав і Гарріс вирішив, що португалець приховує від нього якісь давні свої пригоди, але допитуватися не став.

За декілька хвилин спільники вже прямували вниз за течією струмка у напрямку Кванзе.

Розділ третій. За стомиль від берега

Африка, а не Америка! Ці слова, що безперечно означали грізну небезпеку, не йшли з голови Дікові Сенду.

Знову і знову пригадуючи події останніх тижнів, він марно шукав відповіді на запитання: яким чином «Пілігрим» опинився біля цього небезпечного узбережжя? Як так сталося, що він обігнув мис Горн та з одногу океану потрапив до іншого? Лише тепер Дік міг зрозуміти, чому, незважаючи на швидкість корабля, так довго на горизонті не з’являлася земля: «Пілігрим» пройшов вдвічі більше за необхідне для того, щоб дістатися берегів Америки.

— Африка!.. Африка!.. — повторював Дік Сенд.

І раптом, доки він перебирав подумки всі обставини загадкового плавання, йому майнула думка, що компас було зіпсовано навмисно. Дік згадав, як розбився запасний компас, як через надірваний мотузок пропав лаг, через що він не міг виміряти швидкість корабля.

«Так, — думав він, — на кораблі залишався тільки один компас і мені не було з чим звірити його показники. А якось вночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі був Негоро. Він зашпортався і впав на нактоуз. Чи не пошкодив він компас під час падіння?»

Немов промінь світла осяяв думки Діка Сенда. Він вже почав здогадуватися як розгадати цю таємницю. Він почав розуміти, наскільки підступною була поведінка Негоро. Він відчував руку Негоро в цілій низці нещасних випадків, які спершу загубили «Пілігрим», а тепер загрожували смертю усім його пасажирам.

Однак, ким він є, цей негідник? Чи не був він моряком, хоча й приховував це? Можливо, він мав намір задумати та здійснити мерзотний план, який привів судно до берегів Африки?

В будь-якому випадку, якщо минуле і залишалося невизначеним, то теперішнє було більш ніж зрозумілим. Дік Сенд знав, що знаходиться в Африці і, ймовірно, в найнебезпечнішій її частині — в Анголі, за сотню миль від морського берега. Він знав також, що Гарріс виявився зрадником. І цілком логічно було припустити, що американець та португалець були давніми знайомими, і що фатальний випадок згуртував їх на цьому узбережжі, і що вони вдвох змовилися проти пасажирів «Пілігрима».

Незрозумілим залишалося єдине: навіщо вони це зробили? Можна було припустити, що Негоро хоче захопити в полон Тома та його товаришів, щоб продати їх в рабство в цій країні работоргівлі. Зрозуміло було також, що португалець хоче помститися йому, Дікові Сенду, хоча юний капітан поводився з ним саме так, як він на те заслуговував. А місіс Уелдон, а Джек?.. Що збирається зробити цей негідник з матір'ю та її маленьким сином?

Якби Дікові Сенду вдалося підслухати розмову між Гаррісом та Негоро, він знав би, на що йому розраховувати, знав би, яка небезпека загрожує місіс Уелдон, п'ятьом неграм та йому особисто.

Становище було жахливим, проте Дік не втратив мужності. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суші. Його обов’язок — врятувати місіс Уелдон, маленького Джека та решту, відповідальність за життя яких довірили йому небеса. Він лише щойно приступив до виконання свого завдання. І він його виконає.

За дві чи три години, протягом яких Дік Сенд розмірковував, зважував та перебирав подумки все те хороше й погане, — на жаль, останнього виявилося значно більше! — що обіцяло їм майбутнє, він звівся на ноги, сповнений спокою та рішучості.

Перше проміння сонця освітили верхівки дерев. Окрім Діка та старого Тома, всі спали.

Молодий капітан наблизився до негра.

— Томе, — стиха промовив він, — ви впізнали гарчання лева, ви бачили ланцюги та кайданки работорговців. Отже, ви знаєте, що ми знаходимося в Африці?

— Так, капітане, знаю.

— Так от, Томе, жодного слова про це ані місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Ми єдині знатимемо про це, ми єдині пильнуватимемо.

— Так… вірно, містере Дік, — відповів Том.

— Томе, — продовжував юнак, — ми мусимо пильнувати удвіче більше. Ми у ворожій країні. Це страшна країна і страшні вороги. Нашим супутникам ми розповімо лише те, що Гарріс зрадив нас і що необхідно бути обережними. Нехай вони думають, що нам загрожує напад індіанців, — цього