Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви можете цілком розраховувати на відвагу та відданість моїх товаришів, містере Дік!
— Знаю. Також я знаю, що можу розраховувати на ваш здоровий глузд і досвідченість, Томе. Адже ви не відмовитеся допомогти мені?
— Завжди і в усьому, капітане.
Дік пояснив Томові свої наміри, а старий схвалив їх. На щастя, зрада Гарріса розкрилася раніше, аніж він встиг здійснити свій план, тому пряма небезпека Дікові Сенду та його супутникам не загрожувала. Адже американець несподівано зник саме тому, що вони знайшли кайданки та ланцюги, покинуті тікаючими невільниками, а потім почули гарчання лева. Гарріс зрозумів, що його викрито, і втік — ймовірно, раніше, аніж маленький загін, який він супроводжував, дістався того місця, де на нього очікувала засідка. А Негоро, якого Дінго відчував поряд протягом останніх днів, вочевидь, вже встиг зустрітися з Гаррісом та домовитися з ним. В будь-якому випадку, до нападу на їхній загін, без сумніву, залишається ще декілька годин, і ними необхідно скористатися.
Єдино можливий план полягав в тому, щоб якнайшвидше повернутися до узбережжя. Дік мав усі підстави вважати, що це узбережжя Анголи. Діставшись до нього, Дік Сенд мав намір рушити на північ або на південь і дійти до найближчої португальської факторії, де його супутники матимуть змогу безпечно чекати на повернення додому.
Однак, як дістатися берега? Повертатися назад тим самим шляхом? Дік Сенд ані хвилини про це не думав і цілком погоджувався з Гаррісом, який передбачав, що обставини змусять його обрати найкоротший шлях.
Дійсно, повертатися старою дорогою через ліс було б щонайменше необачно: вони повернулися б всього навсього туди ж, звідки починали. Та й Негоро зі своїми спільниками зміг би з легкістю відшукати їх за чіткими слідами. Єдиний спосіб піти, не залишаючи по собі сліду — дістатися річки та спуститися нею. В таком випадку можна було б менше остерігатися нападу хижих звірів, які досі, на щастя, до них не наближалися. Менш страшною видавалася і зустріч з дикунами на річці. На міцному плоту, добре озброєні Дік Сенд та його супутники могли вдало захищатися. Все вказувало на те, щоб обрати саме цей шлях.
Варто також зазначити, що такий спосіб пересування був би зручнішим для місіс Уелдон та маленького Джека, адже вони так змучилися. Безперечно, для того, щоб нести хвору дитину, рук вистачало. Коня Гарріса більше не було поряд, однак для місіс Уелдон та хворої дитини можна було сплести з гілок носилки. Проте, тоді двоє з п'ятьох негрів були б зайнятими цією роботою, а Дік Сенд вважав за краще, щоб у усіх його товаришів руки були вільними на випадок раптового нападу.
Окрім того, спускаючись річкою на плоту, він почувався б у своїй тарілці…
Залишалося дізнатися чи є поблизу річка, якою можна скористатися. Дік Сенд припускав, що така річка знайдеться, і ось чому він так думав.
Ріка, що впадала в Атлантичний океан в тому самому місці, де зазнав аварії «Пілігрим», не могла текти так далеко ані з півночі, ані зі сходу, оскільки горизонт з цих боків було замкнуто на доволі близько розташований гірський хребет — той самий, який цілком можна було сприйняти за Анди. Отож, або річка витікали з цих вершин, або її русло вигиналося на південь — в будь-якому випадку вона була десь неподалік. Можливо, що, поблизу цієї великої річки (вона мала право називатися великою, оскільки впадала прямісінько в океан), вони натраплять на одну з її притоки, і маленький загін зможе спуститися на плоту. Словом, неподалік, без сумніву, пролягав якийсь водний шлях.
Дійсно, впродовж останніх миль переходу вигляд місцевості змінився: схили стали пологішими, а земля — вологішою. То тут, то там зміїлися струмочки, що вказувало на велику кількість підземних вод. В останній день загін йшов вздовж розмитого берега одного з таких струмочків: вода в ньому була червоною від окису заліза. Відшукати його було не важко. Звичайно, спуститися на плоту цим бурхливим струмком було б неможливо, однак, притримуючись його берегів, загін, без сумніву, дістався б до більш повноводної річки, в яку вона впадає і якою вже можна буде плисти.
Таким дуже простим виявився план, який Дік і затвердив, попередньо порадившись із старим Томом.
З настанням ранку подорожні прокинулися один за одним. Місіс Уелдон передала до рук Нен ще сплячого маленького Джека. В проміжках між нападами лихоманки дитина була такою блідою, що на неї було боляче дивитися.
Місіс Уелдон наблизилися до Діка Сенду.
— Діку, — сказала вона, подивившись йому в очі, — де Гарріс? Я його не бачу.
Дік не хотів порушувати впевненість своїх супутників, що вони знаходяться на землі Болівії, проте зраду американця він приховувати не збирався. Тому він не вагаючись відповів:
— Гарріса тут більше немає.
— Він поїхав вперед? — запитала місіс Уелдон.
— Він втік, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Гарріс виявився зрадником. Він завів нас сюди, тому що вони з Негоро змовилися.
— А навіщо він це зробив? — з тривогою в голосі запитала місіс Уелдон.
— Не знаю, — відповів Дік Сенд. — Однак я знаю, що нам потрібно негайно повернутися до океану.
— Ця людина… зрадник? — промовила місіс Уелдон. — Я передчувала це! І ти, Діку, вважаєш, що він змовився з Негоро?
— Ймовірно, місіс Уелдон. Цей негідник увесь час йшов по нашому сліду. Якась випадковість об’єднала цих двох шахраїв і…
— І я сподіваюся, що вони не розлучаться до тих пір, доки не потраплять до мене в руки, — втрутився в розмову Геркулес. — Я зіштовхну їх лобами так, що голови відіб'ються! — додав гігант, піднімаючи в повітря величезні кулаки.
— А Джек? — закричала місіс Уелдон. — Я сподівалася, що в асьєнді Сан-Фелісе зможу отримати все, чого він потребує!
— Джек одужає, як тільки ми дістанемося берега, там повітря краще, — сказав старий Том.
— Діку, — знову заговорила місіс Уелдон, — ти впевнений, що Гарріс нас зрадив?
— Так, місіс Уелдон, — коротко відповів юнак, який хотів уникнути пояснень із цього приводу. Тому він поквапився додати, дивлячись на старого негра: — Цієї ночі ми з Томом розкрили його зраду. Якби він не скочив на свого коня і не поїхав, я убив би його!
— Отже, ця ферма…
— Тут немає ані ферми, ані села, ані селища, — відповів Дік Сенд. — Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба негайно повернутися до океану.
— Тим самим шляхом, Дік?
— Ні, місіс Уелдон. Ми спустимося вниз річкою на плоту. Течія доставить нас до моря. Це безпечний та лекгий шлях. Ще декілька миль пішки і я не сумніваюся, що…
— О, я сповнена сил, Діку! —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятнадцятирічний капітан», після закриття браузера.