Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Тому, табір на новому місці знову розбивати не стали. Та й ні до чого. Все одно завтра на наступний острів перебиратися, бо саме там було те потаємне місце, де промислова ватага курінь заклала. Котрий, як підтвердив Корсак, до сих пір цілком для життя придатний. Підмазати стіни, щоб не задувало, верх підлатати чи новий покласти — і зимуй, не журись. А якщо не полінуватися, та з опалого листя загату* (*пліт навколо будинку, проміжок між яким і стінами закладається шаром листям або соломою для утеплення будинку на зиму) зробити — взагалі, як у Господа за пазухою буде. Сухо і тепло.

Розпалили пару багать, щоб зварити кулешу, всі ж промокли до нитки, і ледь дочекавшись вечері, відразу спати завалилися. Навіть Охрім з Тарасом, що чергували минулої ночі, не встояли перед втомою і, хоч від «чоловічого» багаття не відходили — заснули, як тільки головами землі торкнулися.

Дивно, але я і сьогодні, незважаючи на те що трудився нарівні з іншими, спати зовсім не хотів. А послухати історію бувалого козака — навпаки, дуже і дуже кортіло. І не тільки мені. Користуючись тим, що крім мене його ніхто не бачить — з найближчої заплави висунув голову і водяник. Кивнув, як старому знайомому, видерся на корч і зачаївся, прислухаючись до розмови.

А Корсаку нагадувати не довелося і просити теж. Мабуть, відлюдника давно свербіло, хоч комусь про поневіряння свої розповісти. Так що оповідати Іван почав раніше, ніж порцію саламахи висьорбав.

Інтермецо

Сутінки впали на степ раптово, як тінь шуліки. Всього кілька миттєвостей тому Корсак чітко розрізняв силуети коней, що паслися неподалік, а поки ворушив вугілля, щоб піддати жару (заяча тушка все ще була трохи сирувата) і дивився на багаття — навколо стало темно, хоч в око стрель. Іван навіть протер кулаками повіки і кілька разів поспіль моргнув. Але ніч від цього не відступила...

— Гей, Лавріне? Ти куди подівся? — гукнув для порядку побратима, що занадто надовго відійшов по потребі. — Мотузку проковтнув чи що?

Товариш нічого не відповів, а видав якийсь дивний, здавлений хрип, почувши який стривожено порснув його кінь.

— Гаразд, гаразд... — розсміявся Корсак. — Не тужся так сильно, а то коней перестрашиш. Не квапся, зроби все як слід... Без тебе вечеряти не стану.

В ту ж мить у повітрі прошелестів аркан, і сплетена з кінського волосу петля впала козакові на плечі. Іван встиг ще вскочити на ноги, хапаючись лівою рукою за шорстку мотузку, а правою намацуючи ножа, але туга петля скувала руки, а міцний ривок повалив козака горілиць. Сильно вдарившись потилицею об землю, Корсак на якийсь час втратив свідомість, а коли прийшов до тями, то аж зубами заскрипів од відчаю та люті.

Оце так влип. Скільки років топтав Дике Поле, в яких колотнечах не побував, і на тобі — потрапив у полон до харцизів, як сопливий новик. Ех, вчило життя уму-розуму, та, мабуть, не довчило. Ні щоб, перш ніж коней розсідлати, як слід роздивитися навколо, степ послухати — на Лавріна понадіявся. От і підвів побратим під монастир... Та тільки що тепер нарікати? Втративши голову за волоссям не плачуть.

Он він, бідолаха, лежить збоку... розкинувши руки, обличчям в землю. А навколо голови ореол, як у святого великомученика... тільки чорний. Не жилець, одним словом. Навіть якщо дихає ще...

— Очухався, сучий потрох?! — болючий копняк під ребра примусив Корсака протяжно застогнати.

— Значить, ожив... — підтвердив інший голос, густий і хрипкий, як у застудженого диякона. — Це добре, а то товариш його, схоже, врізав дуба. Говорив я тобі, в ногу стріляй...

— Я і стріляв... — пробурчав ще один. — Хто ж знав, Тусь, що він встигне на землю впасти. Проворний, що кіт дикий. Ще мить і утік би.

— Відбігався, — знову прохрипів бас.

— Ну, то й пес з ним, — відгукнувся четвертий харцизи. — Продати невільника все одно нікому, а тягати за собою по степу двох січовиків — що гадюку за пазухою носити. Викупу не дочекаєшся, зате можна прокинутися з ножем у череві. Гей, раб божий! — він зупинився поряд з Іваном. — Ти якої смерті хочеш?

Прикидатися, що безпам'яті, не мало сенсу — будуть бити, і Корсак, зробивши зусилля, сів і озирнувся. Йому не перешкоджали. Зі зв'язаними ногами і руками не втечеш.

У відблиску багаття були добре видно постаті шести розбійників, а трохи віддалік чулися ще голоси. Але, в цілому, загін невеликий. Шабель десять. Може, дюжина. Тому Лаврін і не запримітив їхніх слідів. Або й просто не пощастило, щойно підійшли. А козаки їм тут, собі на лиху біду, і зустрілися.

— Чого мовчиш? Язика зі страху проковтнув? А ти згадай, скількох таких ватаг як наша твої братчики порубали, може, легше стане.

— Думаю... — невиразно промовив Іван і сплюнув солонувато-гірку слину. Падаючи прикусив язика і той розпух, обертався важко. У роті стояв присмак крові і… жовчі. Це вже від стусана в бік.

— Про що? — засміявся хрипкий. Судячи з того, що говорив більше за інших, саме він був отаманом.

— Так не кожен день вмирати доводиться... Виберу не той спосіб, потім шкодувати буду.

— Веселун... — схвально відгукнувся хтось. Невидимий у темряві.

— Жартує, — пробурчав ще один голос. — Ну і ми жартувати вміємо. Люблю жартівників... Ти з нього шкіру знімаєш, а він пісні сороміцькі співає.