Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Той, що розмовляв з Корсаком, вхопив козака за комір і ривком поставив на ноги. Судячи з ширини плечей — силою харциза Господь не обділив.

— Ну, надумав? — запитав знову сиплий. Ростом отаман харцизів був так собі. Нічого особливого. Але очі, мов свердла. Ніби в саму душу лізуть. Хто слабкий духом, від такого погляду і зомліти може.

— Важка справа... — похитав головою Іван, відганяючи ману. — Коли питаєш, значить, можна і легку смерть попросити, вірно?

Отаман кивнув.

— І чоловік ти, я бачу, серйозний, поважний — значить, слова дотримаєш.

— Певно що так. Не сумнівайся. Вибрав?

— Не підганяй. В тому й заковика... — поцмокав язиком Корсак. — Слабка людина, ласа до спокуси. Можу погодитися і упустити єдиний шанс... А іншого вже не буде.

— Нічого не зрозумів... — Тусь, озирнувся по сторонах. — Розум він втратив зі страху чи що? От халепа. Одного вбили, другий збожеволів... Плете якусь нісенітницю.

— Вдає... — здоровань відчутно пхнув бранця кулаком в поперек. — Дозволь, отамане. Я один ремінець зі спини виріжу. Він тобі відразу скаже все, що знає. Навіть розпитувати не доведеться.

— Встигнеш... — отаман зупинив здорованя і знову звернувся до бранця. — Краще не дратуй мене, козаче. Я не люблю загадок. І звик отримувати відповіді... якщо питаюся.

Корсак не зійшов з розуму і не молов дурниці зі страху чи відчаю. Просто запорожець помітив те, чого не могли бачити харцизи, що стояли до нього обличчям. Лаврін Капуста, якого вже записали в покійники, поворухнувся і підняв голову, прислухаючись. Шанс примарний, зовсім малесенький, як волосся на долоні, але нічого іншого не було. І втрачати його — зіграти смерті на руку.

Одному Богу відомо, які карти випадуть, але хто не ризикує, той куш не зриває. А єдине, що наразі можна зробити — це тягнути час, вірити в диво і присипляти пильність харцизів.

— Нічого незрозумілого в моїх словах немає... — запорожець з гідністю розправив плечі і заговорив поважно, неквапливо. — Самі посудіть... Прожив я життя... чого там — і довге, і важке. Всяке-різне траплялося... Як то кажуть, часом з квасом, порою з водою... Є чим пишатися... Ну, і таке, в чому покаятися не гріх, теж знайдеться. Не святий же... Крила за плечима не ростуть…

На Січі Корсак славився відмінним балакуном і вмів такі байки завертати, що запорожці тільки чубами трясли і примовляли: «От же ж бреше, псячий син, най би його шляк... Але же і плете, мов біда бич». І не тільки словом, а й інтонацією... Коли треба — підніме голос, а в інший раз тихенько зашепоче, знай тільки, прислухайся, якщо хочеш розчути, про що мова. Тож, Іван не здивувався, коли і харцизи стали до нього підтягуватися з усіх боків. Одного побоювався: не витримати і самому себе не видати. Тому, як не хотілося, а зібрався з силами і став до побратима боком, щоб навіть випадково не кинути в його бік зайвого погляду.

— Загалом, жив не тужив... поживав та й добро наживав. Про завтрашній день не турбувався, на те кухар та курінний отаман є. І полкова старшина. Ну, і кошовий, само собою... Але зараз, коли, вважай, однією ногою на поріг іншого світу ступив... Задумався я: куди ж мене святий Петро — той, ​​що ключі від Райських воріт тримає, направить? Що скажете?

Харцизи не відповіли, та Іван і не чекав. Привернув увагу несподіваним питанням до себе ще більше і продовжив так само неквапливо, немов наодинці з собою розмірковував.

— Січовий панотець Никифор часто примовляє, що кожен, хто за православну віру зі зброєю в руках живіт покладе — у Раю буде.

Харцизи невдоволено забурчали. Вони ж всі відступники. І Корсак підвищив голос, перебиваючи гомін.

— А раптом це не так? Що якщо на небесах іншу думку мають? Поткнеться моя душа до брами заповітної, а святий Петро вхопить її за шкірку і як гаркне: «Куди преш, пес шолудивий?! Чимчикуй у Пекло і сиди там, поки не очистишся від пролитої крові!» І законопатять мене на муки пекельні, нестерпні... Туди, де тільки вогонь, плач і скрегіт зубовний. Років на сто .. а то і більше.

Схоже, розбійників пройняло. Вони не подали виду, особливо отаман, але очі опустили. Хоч і не замислювалися над цим, але ж знали, що легше в'ючному коневі крізь вушко голки пролізти, ніж душам їх очиститися. Того й лютували, що зворотний шлях лиходіям заказаний. Як прокажені намагаються заразити здорових, так і їм солодко було віднімати чуже життя, знаючи що вже прокляті і гірше не буде. Тому, в наступну мить на запорожця витріщилася дюжина палаючих ненавистю очей.

— От я і розмірковую... — заквапився той, розуміючи, то ще мить і його перестануть слухати. — Може, краще тут помучитися? Наостанок? День, два... нехай, навіть тиждень... Це ж не сто років, тим паче — не вічність. А святий Петро, ​​оцінить перенесені страждання і зглянеться наді мною. Просльозиться та й пустить до Раю без спокути… Що ви на те? Варта шкіра за виправу чи ні? Варто спробувати?

І знову відповіді на запитання Іван не почув. Оскільки отаман харцизів у цей час навіщось подивився в бік Капусти і аж побуряковів од злості. Як тільки не луснув?..

— Дурні! — закричав, бризкаючи слиною. — Віслюки! Вуха розвісили! А поки цей хитрун нам зуби заговорював — товариш його втік!.. Наздогнати! Спіймати! На кіл! Обох!

І даючи вихід люті, з такою силою зацідив Корсакові кулаком в зуби, що у того в очах потемніло, — і запорожець беркицьнув на землю, мов неживий.