Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Президент замовк. Він потягнувся за пляшкою води. У нього пересохло в роті від довгої тиради. Ференц бачив його кілька офіційних і неофіційних виступів, але ніколи не чув, щоб Зеленський говорив із такою пристрастю.

"Він не переконує нас, а лише себе", — подумав він. Поляк не погодився з міркуваннями Зеленського. Путіна можна трактувати як людину, яка мислить раціонально, тільки в рамках пострадянської раціональності, великоросійської логіки, яку на Заході не розуміють. Коли Володимир Володимирович якось говорив про розпад Радянського Союзу як про найбільшу трагедію ХХ століття, він мав саме це на увазі. Падіння імперії стало справжньою трагедією для Росії, позбавивши її інструментів для проведення імперської політики. У Кремлі дуже серйозно ставляться до давньоруської програми, ще часів Івана III Грозного, програми "збирання руських земель". Російський президент говорив про це відкрито, але політики на Заході (і, мабуть, Зеленський) сприйняли його заяви як частину гри. Так було зручніше.

- Я багато говорив, – вибачливо посміхнувся Зеленський, ставлячи пляшку. Наче за помахом чарівної палички повернулося привітне обличчя глави української держави. – Я просто хотів сказати, що мій обов’язок – зробити все можливе, щоб уникнути війни, і я вважаю, що це можна зробити. Я не впевнений на всі сто відсотків, але повинен ризикнути. Тому я хочу уникати дій, які росіяни можуть розцінити як провокацію.

Ференц не витримав:

- Пане Президенте…

Ніхто так і не дізнався, що збирався сказати поляк, бо тишу порушив рев сирени аварійної тривоги. Через секунду двері кімнати з гуркотом відчинилися, і всередину вбігло кілька співробітників служби безпеки. Будівлю сколихнув сильний вибух, від якого голосно задзвеніли вікна.

Ще через секунду до какофонії ззовні долинули черги з великокаліберних кулеметів.

***

План нападу на президентський палац, який люди Фоміна мали здійснити в ніч з двадцять третього на двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, був розроблений надзвичайно детально; Наповнений подробицями документ відповів на багато запитань і спробував розвіяти численні сумніви. Наприклад: де вдарити? У якому з численних, розкиданих по столиці штабів перебував би президент під час нападу? Де зосередити свої зусилля?

Однак це завдання виявилося принципово нерозв'язним, оскільки неможливо було заздалегідь передбачити всі чинники, які можуть вплинути на місцеперебування глави української держави в конкретний момент. Тож планувальники підійшли до проблеми з іншого боку. Було поставлено питання, де президент сховається в разі небезпеки. Тут питання виявилося простіше, бо таких місць було небагато. А в разі серйозного нападу одне: підземний бункер, розташований біля штаб-квартири Адміністрації Президента на Банковій, 14, із входом безпосередньо з будівлі, та кілька інших, глибоко засекречених і під сильною охороною, розкиданих по території та захованих під землею. Сховище було створене саме для того, щоб служити керівництву держави надійним і безпечним місцем для того, щоб пережити терористичний напад в разі серйозної загрози.

Так ось, штаб запланував заманити Зеленського в це потужне укріплене місце, розташоване глибоко під землею – що тільки здавалося парадоксом, адже теоретично легше здійснити атаку з поверхні. Однак рішення стало зрозумілим, якщо взяти до уваги, що у Фоміна були дуже детальні плани бункера і всіх входів, що ведуть до нього. Великого секрету в цьому не було: підземний комплекс був побудований ще в 1950-х роках, ще за часів Радянського Союзу, і проектувався в Москві. В архіві Міноборони Росії зберігалася окрема шафа з повною документацією будівлі, і ось вона послужила основою для планування операції. За інформацією колег-розвідників, Фомін знав, що за тридцять років незалежності українці принципово не порушили конструкцію бункера, не змінили планування кімнат чи коридорів і навіть залишили механізми, що відкривають численні перегородки та шлагбауми з броньованої сталі, до яких тільки було додане електронне управління та замінено силові проводи. Решта доопрацювань від господарів обмежилася встановленням нової системи зв’язку та вентиляції та сучасних потужних генераторів. Скромний обсяг роботи значно полегшував роботу Фоміна. Він точно знав місце розташування кімнати, в якій охорона розмістить президента. Під час численних нарад і конференцій очолювана ним група проектувальників розробляла під’їзні шляхи та шляхи подолання дамб і перешкод.

Коли пробив час нападу, сталося кілька подій одночасно.

Вікна чотирьох далеких квартир, розкиданих по районах Києва, відчинилися, як за командою. Через кілька секунд з них вилетіли безпілотники KUB-BLA, які працювали в автономному режимі і запускалися з гідравлічних пускових установок. Вони були такі тихі й маленькі, що на тлі нічного неба їх ніхто не помітив. Через недосконалу систему наведення вони не особливо підходили для атаки рухомих цілей, але в даному випадку перед ними такого завдання ніхто і не ставив; вони мали влучити в будівлю. Звісно, ​​трьохкілограмова боєголовка не могла завдати серйозної шкоди, але знову ж таки від неї вимагали не цього. Йшлося про класично зрозумілу диверсію, операцію, яка відволікає і заплутує. Дрони чудово впоралися з цією роллю. Завдяки конструкції літаючого крила з незначною радіолокаційною сигнатурою та майже безшумним електродвигуном, їх виявилося важко помітити українським системам спостереження, які зреагували лише тоді, коли чотири крихітні літаки були майже над президентським палацом.

Друга подія сталася набагато ближче до палацу.

Специфіка цього місця полягала в тому, що частина вулиці Банкової, де знаходилася адміністрація президента, знаменитий Будинок з химерами та не менш відомий (і красивий) Будинок плачучої вдови, що знаходився трохи далі, була відокремлена від вулиць решти міста суцільною огорожею, з воротами, що охороняються озброєною вартою. Всередині була закрита зона, але доступ до воріт був вільний, з обох боків, як з вулиці Інститутської, так і за півкілометра, з вулиці Лютеранської.

Дві пари темних фургонів одночасно звернули з обох вулиць на Банкову і почали під’їжджати до воріт.

Машини виглядали як звичайні розвізники Mercedes Sprinter від відомої київської кейтерингової компанії, що спеціалізується на італійській кухні, з відповідними емблемами на бортах, розмальованими яскравими кольорами. Пропозиція компанії була настільки насиченою і привабливою, що нею зацікавився відділ матеріально-технічного забезпечення Адміністрації президента і регулярно замовляв великі партії гарячих і холодних страв. Компанію, як і багато інших у місті, заснував два роки тому резидент ФСБ, виділивши для цього значні кошти. Його завдання полягало в тому, щоб запропонувати найкращий можливий продукт і завоювати довіру клієнтів, що було більш ніж досягнуто. Товарообіг зростав, тому було придбано кілька додаткових транспортних засобів. Кияни вже звикли до них, тож того вечора на типові фургони ніхто не звертав уваги, включно з охороною, яка