Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сто п’ятдесят тисяч марок сріблом.
Ґлокта кліпнув. «А й справді». Монети сяяли та мерехтіли у вечірньому світлі. Пласкі, круглі срібні монети по п’ять марок. Не дзвінкою купою, не якимось там варварським скарбом. Охайними рівними стосиками, які утримували на місці дерев’яні штирі. «Охайними та рівними, як сам Мотіс».
Тим часом двоє носіїв, важко дихаючи, верталися до кімнати ще з однією скринею, дещо меншою за першу. Поставили її на підлогу й вийшли, навіть не озирнувшись на статок, що виблискував на видноті поряд із ними.
Мотіс відімкнув другу скриню тим самим ключем, підняв її кришку й відійшов убік.
— Триста п’ятдесят тисяч марок золотом.
Ґлокта знав, що роззявив рота, але не міг його закрити. Яскрава, чиста, блискуча золота жовтизна. Усе це багатство, здавалося, мало не випромінювало тепло, наче багаття. Воно чіплялося за нього, тягнуло його, вело вперед. Він навіть ступив один невпевнений крок, перш ніж зупинити себе. Величезні золоті монети по п’ятдесят марок. Охайними рівними стосами, як і раніше. «Більшість людей ніколи в житті не побачить таких монет. Мало хто на світі може побачити їх у такій кількості».
Мотіс сягнув рукою під плащ і витягнув плаский шкіряний футляр. Обережно поклав його на стіл і розгорнув — один раз, другий, третій.
— Половина мільйона марок у відшліфованих каменях.
Вони лежали на м’якій чорній шкірі, на твердій брунатній стільниці й палахкотіли всіма кольорами на світі. Десь зо дві великі пригорщі барвистої блискучої гальки. Ґлокта отетеріло витріщився на них і втягнув повітря крізь ясна. «Коштовності магістра Ейдер раптом починають видаватися досить убогими».
— Загалом начальство наказало мені передати вам, Зандові дан Ґлокті, очільникові Дагоски, суму, що дорівнює одному мільйону марок. — Він розгорнув важкий документ. — Розпишіться тут.
Ґлокта перевів погляд з однієї скрині на другу і назад. У нього швидко засіпалося ліве око.
— Навіщо?
— Щоб засвідчити отримання вами грошей.
Ґлокта мало не засміявся.
— Я не про це! Навіщо ці гроші? — Він обвів їх усі рукою. — Навіщо це все?
— Судячи з усього, мої роботодавці поділяють вашу думку про те, що Дагоска не повинна відійти гуркам. Більш нічого я вам сказати не можу.
— Не можете чи не хочете?
— Не можу. Не хочу.
Ґлокта насуплено подивився на камені, на срібло, на золото. У нього злегка пульсувала від болю нога. «Усе, чого я хотів, і навіть значно більше. Але банки не стають банками, роздаючи гроші просто так».
— Якщо це кредит, то під який відсоток?
Мотіс ізнову зблиснув крижаною усмішкою.
— Мої роботодавці воліли б називати це внеском в оборону міста. Проте є одна умова.
— Яка саме?
— Може статися так, що в майбутньому до вас завітає представник банківського дому «Валінт і Балк» з проханням про... послуги. Мої роботодавці щиро сподіваються, що ви їх не розчаруєте, якщо та коли цей час настане.
«Послуги на один мільйон марок. І я віддаюся на милість украй підозрілій організації. Організації, чиїх мотивів геть не розумію. Організації, щодо якої донедавна був ладен провести розслідування у зв’язку з державною зрадою. Але який у мене вибір? Без грошей місто втрачене, а мені кінець. Мені було потрібне диво, і ось воно, мерехтить переді мною. Той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують...»
Мотіс пересунув документ на протилежний бік столу. Кілька блоків тексту, записаного охайним почерком, і пробіл для імені. «Для мого імені. Чимось схоже на письмове зізнання. А в’язні завжди підписують свої зізнання. Їх пропонують лише тоді, коли вибору немає».
Ґлокта потягнувся до пера, занурив його в чорнило й записав своє ім’я у спеціальному проміжку.
— Ось наші справи й закінчено. — Мотіс плавно й точно згорнув документ, а тоді обережно сховав його під плащем. — Ми з колегами покинемо Дагоску сьогодні ввечері. — «Чималий грошовий внесок у справу, але дуже мало впевненості в ній». — «Валінт і Балк» закриває свою тутешню контору, але ми, можливо, ще зустрінемося в Адуа, коли буде вирішено цю прикру ситуацію з гурками. — Він знову продемонстрував свою механічну усмішку. — Не витрачайте все це одразу.
Тоді він розвернувся на підборах і вийшов, залишивши Ґлокту наодинці з цим величезним нежданим багатством.
Ґлокта почовгав до нього, важко дихаючи, й опустив погляд. У всіх цих грошах було щось непристойне. Щось огидне. Щось майже страхітливе. Він різко опустив кришки обох скринь. Замкнув їх тремтливими руками. Запхав ключ у внутрішню кишеню. Погладив кінчиками пальців металеві смуги, якими були окуті обидва ящики. Долоні в нього були брудні від поту. «Я багатий».
Він узяв прозорий огранкований камінець завбільшки з жолудь і підніс його до вікна, затиснувши великим і вказівним пальцями. Тьмяне світло з вікна зблиснуло на нього крізь численні грані тисячею яскравих вогненних іскорок — блакитних, зелених, червоних, білих. Ґлокта небагато знав про самоцвіти, але був досить упевнений, що це був діамант. «Я дуже, дуже багатий».
Він поглянув на решту каменів, що виблискували на пласкому шматку шкіри. Деякі з них були маленькі, але чимало з них — ні. Кілька були більші за той, який він тримав у руці. «Я неймовірно, казково багатий. Уявіть, що можна зробити з такою силою грошей. Уявіть, над чим можна здобути владу... можливо, з такою сумою я й можу врятувати місто. Більше стін, більше запасів, більше обладнання, більше найманців. Спантеличених гурків відкинуто від Дагоски. Імператора Гуркулу осоромлено. Хто б міг подумати? Занд дан Ґлокта знову став героєм».
У задумі він почав перекочувати маленькі блискучі камінці кінчиком пальця. «Але такі великі витрати за такий короткий час можуть викликати запитання. Цим зацікавиться моя вірна слуга практик Вітарі, а ще вона зацікавить мого шляхетного господаря, архілектора. Сьогодні я випрошую грошей, а завтра розкидаюся ними так, наче вони печуть руки? Я був змушений узяти позику, Ваше Преосвященство. Справді? На яку суму? Всього на мільйон марок. Справді? І хто погодився надати в позику таку суму? Наші давні друзі з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раніше, ніж їх повісять», після закриття браузера.