Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Морріс, до слова, виріс на вулицях Ліверпуля. Мати Вуді та його сестра народилися в Англії. Польська родина Морріса покинула його в Ліверпулі по дорозі в Америку, оскільки в нього почалося інфекційне запалення очей, і їх усіх через це могли повернути додому з Елліс-Айленду. На якийсь час вони затрималися в Англії, але його очі так само сльозилися, і вони його просто позбулися. Змилися, а він мусив сам собі давати раду в Ліверпулі в дванадцять років. Мати походила з поряднішої родини. Татко, який ночував у льосі їхнього будинку, закохався в неї. У шістнадцять, під час страйку моряків, він найнявся кочегаром на судно і лопатою відпрацював свою подорож через Атлантику, щоб зіскочити з корабля в Брукліні. Він став американцем, хоч Америка про це ніколи не дізналася. Він голосував без документів, кермував без водійських прав, не сплачував податки, порушував усе, що можна. Коні, карти, більярд, жінки — такі, в порядку зростання, були його життєві інтереси. Чи він когось любив (за такої зайнятості)? Так, кохав Галину. Любив свого сина. Хоч мати дотепер вважала, що її він кохав найбільше й завжди хотів повернутися до неї. А тому й поводилася як королева, нагадуючи своїми пухкими ручками та зів’ялим обличчям королеву Вікторію. «Дівчатам наказано не пускати його на поріг», — казала вона. Справжнісінька тобі володарка Індії.

Сколочена дзвонами душа Вудро металася того недільного ранку будинком і навколо нього, відлітала в минуле, поверталася назад, на верхній поверх сховища, де він облаштував з такою винахідливістю своє помешкання — дзвін то наближався, то віддалявся, гучне металеве калатання розходилося колом, доки не охопило все Південне Чикаго середини осені, сталеплавильне, нафтопереробне, енергогенеруюче, з усіма його хорватами, українцями, греками, поляками та поважними чорношкірими, які прямували до своїх церков слухати месу чи співати псалми.

Вуді й сам непогано співав псалми. Досі пам’ятав слова. А ще був живим доказом. Тітка Ребека часто посилала його до церкви, повній скандинавів та інших уродженців тих країв, щоб він вставав і розповідав, як він, єврейський хлопчина, прийняв Ісуса Христа. За це платила йому п’ятдесят центів. Включала це у видатки, будучи бухгалтером, головним фінансистом і керівником місії. Преподобний доктор і гадки не мав про цю оборудку. Сам він вносив у місію пристрасну віру. І в цьому був щирим, а ще був блискучим проповідником. А що ж Вуді? Він також відчував пристрасну віру. Його тягнуло до преподобного доктора. Преподобний навчив його бачити високе, відкрив йому духовне життя. А поза цією духовністю всю решту життя складав Чикаго — чиказькі звичаї, які видавалися такою мірою природними, що нікому й на думку не спадало піддавати їх сумніву. Так, скажімо, у 1933 році (як давним-давно це було!) на Всесвітній виставці «Століття прогресу», коли Вуді у гостроверхому солом’яному капелюху, удаючи перевізника-рикшу, тягнув візок, підстрибуючи на своїх міцних і налитих ногах, а здоровезні червонопикі фермери — його захмелілі пасажири — реготали й вимагали везти їх до жінок, він, хоч і поступив щойно до семінарії, не бачив нічого поганого в тому, щоб займатися звідництвом — дівчата ж бо також просили його посприяти їм у їхній справі — і отримувати чайові від обох сторін. Він обіймався у Грант-парку з тілистою дівицею, яка постійно поспішала додому годувати немовля. Вони сідали рядком у трамвай до Вест-сайду, і вона, стискаючи його натруджене стегно рикши, пахнула молоком, що зволожувало їй блузку. Трамвай їхав по Рузвельт-роуд. Вони заходили до квартири, де вона мешкала з матір’ю, жодних чоловіків там він не пригадує. А от що пам’ятає, так це міцний запах молока. Наступного ранку, не вбачаючи в цьому протиріччя, він учив Новий Заповіт грецькою: «І світло в темряві світить, — to fos en te skotia fainei — і темрява не огорнула його».

Увесь той час, поки він гарцював запряженим на ярмарку, його переслідувала одна думка, що не мала нічого спільного з тими хтивими здорованями, які шукали розваг у місті, і полягала вона в тому, що метою, задумом, прагненням, Божим промислом (він не зміг би пояснити, чому саме так думав, бо все свідчило про протилежне) було те, що цей світ мав би стати світом любові, вилікуватися, зрештою, і сповнитися любові. Він не наважився б нікому відкритися, бо сам бачив, як це нерозумно і як нерозумно виглядає. Тим не менш, саме такі почуття його охоплювали. І, водночас, мала рацію тітка Ребека, коли казала йому наодинці, схиляючись до його вуха: «Ну ти й малий крутій, викапаний батько».

І певні підтвердження цьому таки були чи, власне, те, що вважала підтвердженням неврівноважена тітка Ребека. Хоч Вуді швидко дорослішав — хіба хочеш, мусиш, — та чи можна очікувати від сімнадцятирічного парубка, задавався він запитанням, збагнути думки та почуття немолодої жінки, в якої ще й видалили груди. Морріс розповів йому, що таке трапляється тільки з жінками, позбавленими уваги, і це такий собі перший знак. Якщо, сказав Морріс, цицьки не пестять і не цілують, вони від обурення хворіють на рак. Розпач плоті. Вуді це видалося правдивим. Коли він спробував прикласти цю теорію до преподобного доктора, вона спрацювала — годі вже уявити, щоб преподобний віддавав належне грудям тітки Ребеки! Теорія Морріса виробила у Вуді звичку перебігати очима з грудей жінок на чоловіків, а з чоловіків знову на груди їхніх дружин, що він робив і досі. Рідко який розумник позбувається штампу сексуальних теорій, почутих від батька, а Вуді до таких не належав. І сам про це знав. Тож зі шкіри пнувся, щоб віддавати жінкам належне в цьому плані. Природа ж бо вимагала. Вони з татком були людьми простими, недалекими, та навіть такі бовдури не позбавлені ознак чутливості.

Преподобний доктор повчав, Ребека повчала, з Еванстона повчала заможна місіс Скоґлунд, повчала мати. Навіть татко ліз «на трибуну». Геть усі взялися повчати. По всій Дивіжн-стрит, майже під кожним ліхтарем просторікували промовці: анархісти, соціалісти, сталіністи, прихильники єдиного податку, сіоністи, толстовці, вегетаріанці, християнські проповідники-фундаменталісти — не злічити. Скарги, надії, шляхи спасіння, протести — тут було все. Як так сталося, що акумульовані нарікання всіх часів, пересаджені до Америки, розквітли буйним