Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

практичного, здорового, розважливого і досвідченого було неприємним. А коли він опинявся в такому становищі, вважав за краще якось це подолати. Тому зважив: що я можу вдіяти? Лікувальних засобів вистачало. Підвал був заповнений ящиками шотландського віскі, польської горілки, арманьяку, мозельського, бургунського. Морозильник — біфштексами, дичиною, королівськими крабами з Аляски. Він не скупився — купував ящиками, дюжинами. Та, зрештою, коли виліз із ліжка, випив лише чашку кави. Поки нагрівався чайник, одягнув своє японське кімоно дзюдоїста і сів зібратися з думками.

Вуді зворушували справжні речі. Несучі балки були справжніми, неприховані бетонні опори багатоповерхових будинків були справжніми. Маскувати — ница справа. Він не любив підробки. Справжнім був камінь. Метал був справжнім. Ті недільні дзвони були непідробними. Вони виривалися на волю, розгойдувалися, злітали, і їхнє калатання та гудіння подіяли на нього — промили зсередини, очистили кров. Дзвін тільки запитував, не вимагаючи відповіді, міг хіба що розповісти й казав про це напрямки. А він слухав.

Дзвони й церкви стали певною часткою його життя. Зрештою, він мав у собі дещицю християнства. Народжений євреєм, він так зовні й виглядав, з якимись домішками чи то ірокеза, чи то черокі, але от його матір півстоліття тому вихрестив її зять, преподобний отець Ковнер. Ковнер вчився на рабина в Об’єднаному єврейському коледжі в Цинцинатті, але залишив коледж, щоб стати священником і заснувати місію. Саме завдяки йому Вуді й отримав часткове християнське виховання. Щодо татка, то той не шанував фундаменталістів. Казав, що євреї ходять до місії тільки заради кави, бекону, консервованих ананасів, учорашнього хліба та молочних продуктів. А коли їм доводиться заради цього слухати проповіді, то нівроку — що поробиш, на вулиці депресія, тут не до особливої принциповості, але він знав напевне, що бекон вони продають.

Адже в Євангелії чітко сказано: «…бо спасіння — від юдеїв». Діяльність преподобного підтримували заможні фундаменталісти, переважно шведи, які прагнули пришвидшити друге пришестя, вихрестивши геть усіх євреїв. Однією з головних покровителів Ковнера була місіс Скуґлунд, яка успадкувала від свого покійного чоловіка величезний молочний бізнес. На Вуді поширювалась її особлива прихильність.

Вуді минуло чотирнадцять, коли татко пішов до Галини, яка працювала в його крамниці, залишивши нестерпну дружину-християнку, свого вихрещеного сина і маленьких донечок. Одного весняного дня він підійшов до Вуді, який саме вправлявся ключкою для гольфу на задньому подвір’ї, збиваючи голівки кульбабам, й сказав: «Відтепер ти будеш головою сім’ї». Татко був у вихідному костюмі, надто теплому для тієї погоди, й коли зняв свій фетровий капелюх, то під ним виявився глибокий червоний слід і краплі поту, що вкрили його череп, причому крапель було більше, ніж волосся. «Я з’їжджаю звідси, — сказав він. Татко хвилювався, але поклав собі піти геть — остаточно. — Це безглуздо. Таке життя не для мене». Думаючи про те, яке життя було б таткові до смаку, його вільне життя, Вуді міг уявити його в більярдній, за грою в кості під естакадою надземної залізниці чи за покером на верхньому поверсі ресторану «Брауна і Коппеля». «Тепер головою сім’ї станеш ти, — сказав татко. — Не бійся. Я вам усім поклав допомогу. Я щойно з відділення з питань допомоги на Вабансіа-авеню. — От чому на ньому такий костюм і капелюх. — Вони відрядять соціального працівника». А тоді докинув: «Тобі доведеться позичити мені гроші на бензин — ті, що заощадив, підносячи ключки».

Розуміючи, що без його допомоги татко не зможе поїхати, Вуді віддав йому все, що заробив у заміському клубі «Сансет Ридж» у селищі Віннетка. Татко вважав, що вчить сина жити, а урок життя вартував набагато більше якихось доларів, і щоразу, коли він пошивав сина в дурні, надавав своєму рум’яному обличчю з гачкуватим носом виразу первосвященика. Діти, що набиралися мудрості з фільмів, прозвали його Ричардом Діксом[82]. Пізніше, коли з’явилися перші серії коміксів, дали йому ім’я Діка Трейсі[83].

Тепер, слухаючи калатання дзвонів, Вуді збагнув, що сам оплатив власне сирітство. Ха-ха! От чудасія, а особливо цей татків підхід: «Я тебе навчу, як довіряти батькові». Так він демонстрував переваги справжнього життя й вільних інстинктів перед релігією та лицемірством. Але передусім показував, що не можна, соромно бути дурнем. Татко точив зуб на преподобного доктора Ковнера не тому, що той був відступником (це татка обходило найменше), не тому, що християнська місія була простою оборудкою (тут татко визнавав, що сам преподобний був людиною чесною), а тому, що доктор Ковнер поводився як дурень, патякав як дурень, а чинив, ніби той шахраюватий скрипаль. Струшував чубом, як той Паганіні (це вже Вуді додав, бо татко й чутки не чував про Паганіні). Ото ще духовний лідер, який навертає єврейських жінок у віру тим, що завойовує їхні серця. «Він збуджує усіх цих бабів, — казав татко. — Сам навіть не тямить, можу побитися об заклад, не розуміє, чим їх він бере».

Ковнер, зі свого боку, також попереджав Вуді: «Твій батько — небезпечна людина. Звичайно, ти його люби, мусиш його любити й пробачати, Вудро, але ти вже достатньо великий, щоб розуміти, він веде гріховне життя».

Йшлося про дрібниці: таткові гріхи були чистим хлоп’яцтвом, і, вочевидь, саме тому справили таке глибоке враження на малого. І на його матір. Невже дружини як ті діти, чи що? Мати часто казала: «Сподіваюсь, ти молишся за цю тварюку. Глянь-но, до чого він нас довів. Отож молись, але не зустрічайся з ним». Та малий постійно бачився з татком. Вудро жив подвійним життям: духовним і нечестивим. Тому Ісуса Христа він сприймав як особистого спасителя. Тітка Ребека цим скористалася. І примусила його працювати. Під її, тітки Ребеки, началом. Він замінював двірника у місії та в будинку для ночівлі. Взимку мусив завантажувати вугіллям котел, і часом там-таки в котельній влаштовувався на ніч на більярдному столі. Тоді зламував замок комірчини, тягав звідти консервовані ананаси й відрізав складаним ножиком шматочки шинки. Напихався сирою шинкою. Був дебелим і постійно хотів їсти.

І от тепер, сьорбаючи каву «Мелітта», спитав себе подумки, чи справді відчував такий гострий голод. Ні, просто любив поводитися зухвало. Витягаючи ножик і стаючи на ящик, щоб дотягтися до бекону, протестував у такий спосіб проти тітки Ребеки Ковнер. Вона не знала і не могла довести, що Вуді, такий щирий, здоровий, позитивний хлопчик, який дивився прямо в очі, був ще й крадієм.