Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

університетах Де Поля[77] і Північно-Західному[78]. А ще багато помандрував Японією, Мексикою та Африкою, і саме африканський досвід виявився в пригоді для жалоби. А було так: пропливаючи катером біля водоспаду Мерчисон в Уганді, він побачив, як крокодил ухопив буйволеня на березі Білого Нілу. На тропічній річці зібралися жирафи, гіпопотами і бабуїни, фламінго та інші барвисті птахи, що шугали у світлі теплого ранку, коли крокодил ухопив за ногу буйволеня, яке ступило на мілину напитися, і потягнув у вир. Буйвол і буйволиця не встигли й оком мигнути. Мале ще борсалося у воді, боролося, збивало мул. Вуді, досвідчений мандрівник, побачив це, пропливаючи повз, і йому здалося, ніби дорослі буйволи німо питали одне в одного, що сталося. Він припустив, що так вони висловлювали біль, і відчув їхнє тваринне горе. Там, на Білому Нілі Вуді здалося, ніби він повернувся у доадамові часи, і спогади про це відчуття він привіз із собою до Південного Чикаго. А ще привіз із Кампали пакет гашишу. Роблячи це, грав у рулетку з інспекторами митниці, покладаючись, вочевидь, на свою широку статуру, щире і рум’яне обличчя. Він не видавався правопорушником чи поганим хлопцем, натомість мав доброчесний вигляд. Проте любив ризикувати. Це заводило. Він кинув свій плащ на стійку митників і був готовий сказати — якби митники полізли до кишень, що це не його плащ. Але звідти він пішов з плащем, і індичка на День подяки була нафарширована гашишем. Справжня насолода. По суті, це востаннє вони святкували разом із татком, таким самим охочим до ризику чи непослуху. Вуді спробував було виростити гашиш на задньому подвір’ї з африканського насіння, та воно не зійшло. Але поза господарським приміщенням, де був припаркований його «Лінкольн континенталь», він тримав грядку коноплі. Не те щоб Вуді був зіпсований, просто не любив бути в усьому законослухняним. Ішлося про самоповагу і тільки.

Після Дня подяки татусь поступово став іти на дно, ніби в ньому відкрилася повільна проточина. Так тривало кілька років. Перебуваючи то в шпиталі, то вдома, він танув, почав забалакуватися, не міг навіть розбірливо на щось поскаржитися, за винятком тих рідких хвилин по неділях, які Вуді регулярно йому присвячував. Морріс, звичайний любитель більярду, якого оцінив навіть великий Віллі Гоппе[79], не здатний тепер був і на найпростіший удар. Хіба тільки вигадувати й уявляти химерні трибортні карамболі[80]. Галина, полька, з якою Морріс прожив понад сорок років у цивільному шлюбі, сама була такою старою, що не могла навідуватися до шпиталю. Тож це лягло на Вуді. А ще його мати, навернута до християнства, яка на своєму дев’ятому десятку постійно опинялася в лікарні, потребувала догляду. І всі вони мали діабет, плеврит, артрит, катаракту і кардіостимулятори. І хоч як турбувалися про своє тіло, саме тіло вже здавало.

А ще у Вуді були дві сестри, незаміжні, що розміняли по полтиннику, віддані християнки й дуже правильні. Вони досі жили разом із мамою в просякнутому наскрізь християнством будиночку. Що Вуді ніс цілковиту відповідальність за них, то час від часу мусив класти одну з дівчат (вони тепер постійно хворіли) до психлікарні. Ні-ні, не суворого типу. Насправді вони були приємними жінками, зі слідами колишньої вроди, але обидві бідолахи слабували на голову. І всі ці фрагменти аж ніяк не можна було об’єднати — матір з її навернутістю у християнство, сестер-фундаменталісток, татуся, який читав газету на їдиші доти, доки міг бачити літери, і Галину, добропорядну католичку. Сам Вуді, який залишив семінарію ще сорок років тому, вважав себе агностиком. Хоч таткова релігійність живилася тільки тим, про що писала газета на їдиші, він узяв із Вуді обіцянку поховати його на єврейському цвинтарі, де тепер і покоївся у гавайській сорочці, яку Вуді придбав йому під час з’їзду облицювальників у Гонолулу. Вуді не довірив опоряджати його служителям, а сам прийшов до моргу, натягнув на мертве тіло сорочку, і старий пішов під землю, виглядаючи таким собі Бен-Ґуріоном[81] у простій дерев’яній труні, що моментально зогниє. Власне, саме цього і бажав Вуді. На краю могили він зняв із себе піджак, склав його, засукав рукава, оголивши міцні, вкриті ластовинням біцепси, помахом руки зупинив маленький трактор, що стояв поруч, і почав сам працювати лопатою. Його велике обличчя, широке знизу, звужувалося догори, нагадуючи голландський будиночок. Так, закусивши від напруження верхню губу маленькими рівними зубами, він віддав свій останній синівський борг. А що був у гарній фізичній формі, то розпашівся скоріше від почуттів, а не від роботи. Після похорону пішов додому з Галиною та її сином, добропорядним поляком, як і його мати, до того ж, не безталанним — Мілош грав на органі на стадіоні під час хокейних і баскетбольних матчів, що вимагало неабиякої здібності, щоб не спровокувати публіку, — вони перехилили пару-трійку келихів і трохи розрадили стареньку. Галина була надійною опорою, за Морріса завжди горою.

Всю решту тижня Вуді був заклопотаний — тут і різні справи, і робочі питання, і сімейні обов’язки. Він жив один, так само як його дружина і його коханка, всі по окремих помешканнях. Що його дружина після п’ятнадцяти років по розлученню так і не навчилася піклуватися про себе, Вуді щоп’ятниці робив для неї закупки, наповнюючи її холодильник продуктами. Цього тижня мав ще повести її до крамниці купувати черевики. Вечори ж по п’ятницях він проводив зазвичай з Хеленою, своєю фактичною дружиною. По суботах скуповувався на тиждень, а вечори присвячував матусі та сестрам. Тож за клопотами бракувало часу копирсатися у власних почуттях, хіба що подумки відзначати: «Перший четвер у домовині»; «Перша п’ятниця, погодка на втіху»; «Перша субота; він мав би вже звикати до цього». Та мимохіть бубоніти собі під ніс: «Ох, татуню!».

Але в неділю на нього справді накотило, коли по всьому Південному Чикаго розлігся церковний передзвін, один за одним закалатали дзвони церков — української, греко-католицької, римо-католицької, грецької, російської, африканської методистської.

Свій офіс Вуді тримав у складському приміщенні, там-таки, на верхньому поверсі побудував собі квартиру, простору і зручну. Зазвичай щонеділі о сьомій ранку виходив звідти, щоб цілий день провести з татком, а тому геть забув, як багато церков розташовано навколо «Облицювальної компанії Зельбста». Він ще залишався в ліжку, коли почув церковний передзвін і відразу збагнув, яке велике у нього лихо. Це раптове відчуття глибокого горя для чоловіка шістдесяти років,