Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«У саду», — сказав він утомлено, вказуючи ціпком.

«Можете лягати спати». І Фріман поспішив до саду на краю озера, де коріння дерев звисало над водою сивими бородами. Ліхтар не працював, але вистачило місячного світла та власної пам’яті. Ізабелла, бережи її Бог, стояла на низькій стіні серед освітлених місяцем скульптур — оленів, тигрів і єдинорогів, поетів і художників, пастушків із дудками й грайливих пастушок — і дивилася на переливи світла на воді.

Вона була в білому — як образ майбутньої нареченої. Можливо, це й була перероблена весільна сукня — він не здивувався би, якби поношена: так заощаджували на одежі в цій бідній країні. Фріману було приємно уявляти собі, як він купуватиме їй різні модні обновки.

Вона не рухалася, стоячи до нього спиною, але він уявляв, як дихають її груди. Коли він привітався, трохи піднявши свого солом’яного капелюха, вона повернулася до нього із милою усмішкою. Він ніжно поцілував її в губи, й вона дозволила це, так само ніжно відповівши на поцілунок.

«Прощавайте», — прошепотіла Ізабелла.

«Як це „прощавайте“? — ласкаво передражнив її Фріман. — Я приїхав, щоб одружитися з вами».

Вона дивилася на нього, її очі волого блищали, а потім грянув неуникний грім: «Ви єврей?».

Навіщо брехати, подумав Фріман, вона вже і так моя. Але потім затремтів від страху втратити її в останню мить і відповів, хоча шкіру на голові наче голки кололи: «Скільки разів треба сказати “ні”, щоб це стало зрозуміло? Чому ви так наполегливо ставите ці дурні запитання?».

«Тому що я на це сподівалася».

Вона повільно розстібнула ліф сукні, що збудило Фрімана, хоч він і не зовсім розумів її наміри. На її грудях (він ледь не заплакав від їхньої краси, згадавши про попередню нагоду на них подивитися, коли він надто пізно дістався плота) Фріман із жахом побачив на м’якій, тендітній плоті татуювання — синюватий рядок нерозбірливих цифр.

«Бухенвальд, — сказала Ізабелла, — коли я була маленькою дівчинкою. Нас туди відправили фашисти. Це зробили нацисти».

Фріман застогнав, розлючений цією жорстокістю, приголомшений такою наругою.

«Я не можу вийти за вас. Ми євреї. Моє минуле важить для мене дуже багато. Я дорожу пам’яттю про те, що пережила».

«Євреї… — пробурмотів Фріман. — Ви? О господи, навіщо ж і ви приховали це від мене?».

«Я не хотіла казати вам те, що могло вам не сподобатися. Якоїсь миті мені здалося, що ви можете бути євреєм, — я сподівалася, але помилилася».

«Ізабелло!.. — вигукнув він, затинаючись. — Послухайте, я… я…». Він намацав її груди, хотів стиснути їх, цілувати чи смоктати, але вона відступила за статуї, і Фріман, марно шукаючи її в тумані, що здіймався від озера, і повторюючи її ім’я, обійняв лише осяяний місячним світлом камінь.

Переклад Наталі Комарової

Сол Беллоу

(1915–2005)

Сол Беллоу був одним із найпопулярніших і найвизнаніших американських прозаїків другої половини XX століття. Він народився в Лашині, передмісті Монреаля, провінція Квебек, Канада, в родині емігрантів з Росії. Коли Солу було дев’ять років, родина переїхала до Чикаго, в район парка Гумбольдта. Беллоу закінчив середню школу в Чикаго, навчався в Чиказькому університеті, Північно-Західному університеті та університеті Вісконсину. Відомий передусім як романіст (серед найкращих його романів: «Жертва» (The Victim), «Пригоди Оґі Марча» (The Adventures of Augie March), «Гендерсон, повелитель дощу[71]» (Henderson the Rain King), «Герцог[72]» (Herzog), «Планета містера Самлера» (Mr. Sammler’s Planet) і «Дар Гумбольдта[73]» (Humboldt’s Gift), але також є автором п’єси «Останній аналіз» (The Last Analysis), чотирьох збірок оповідань («Мемуари Мосбі[74]» (Mosby’s Memoirs), «Просторіка та інші оповідання» (Him with His Foot in His Mouth)), кількох новел (найвідоміша «Лови мить» (Seize the Day)) і збірок есе та спогадів (зокрема, «До Єрусалиму і назад» (То Jerusalem and Back), «Усе складається» (It All Adds Up)). Упродовж свого яскравого творчого шляху Беллоу здобув високе визнання критики, отримував творчі стипендії та нагороди: кілька стипендій Ґуґенгайма, три Національні премії США з літератури, грант від Фонду Форда, Французьку міжнародну літературну премію, Пулітцерівську премію, в 1976 році — Нобелівську премію з літератури, а в 1988 році — Національну медаль США у галузі мистецтв.

Срібна тарілка

Як слід діяти, коли смерть забирає когось, та й не просто когось, а старого батька? А ви людина сучасна, чоловік років шістдесяти, котрий чимало бачив, як Вуді Зельбст, що робити? Віддати належне скорботі, тільки по-сучасному. А як то воно по-сучасному тужити за вісімдесятирічним батьком, майже осліплим, зі збільшеним серцем, рідиною в легенях, який ледь човгає, зашпортується і відгонить запахами старої людини — чи то плісняви, чи випущених газів. Так отож! Будьмо реалістами, вважав Вуді. Зважте на часи, в які живемо. Он, газети щодня про це пишуть: заручники в Адені розповіли про пілота Люфтганзи[75], який стояв на колінах і просив палестинських терористів не вбивати його, але ті застрелили його в голову. Потім їх самих убили. І все те саме — одні вкорочують життя іншим або й самим собі. Ось що можна прочитати в газетах, побачити по телевізору або почути під час вечері. Ми знаємо, що відбувається щодня деінде у світі, ніби ковтаємо в корчах усі смерті на планеті.

Вуді, бізнесмен з Південного Чикаго, мав клепку в голові. Знав багато таких слів, яких годі було чекати від укладальника плитки (офіси, вестибюлі, туалетні кімнати). За такі знання не дають наукових ступенів. Утім, Вуді провчився два роки в семінарії, готуючись стати священником. Два роки в коледжі в часи Депресії мало хто з випускників шкіл міг собі дозволити. Після цього Вуді у властивій йому енергійній, колоритній та своєрідній манері (Морріс, його стариган, також свого часу був енергійним і колоритним) вивчив багато речей, підписався на «Саєнс[76]» та інші серйозні журнали, ходив на вечірні курси з екології, кримінології та екзистенціалізму в чиказьких