Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

цвітіння й поки що зарано щось планувати, тож був практично задоволений. Хотілося, щоб ця подорож тривала вічно, але трамвай врешті-решт зупинився, й вони пішли густо вкритою польовими квітами лукою й далі схилом до вершини гори. Туристи йшли юрбою, але верхівка гори була просторою, тож Фріман з Ізабеллою стояли на її краю фактично самі. Внизу, на зелених хвилястих долинах П’ємонта та Ломбардії, були розкидані сім озер, кожне як дзеркало — чиї долі вони віддзеркалювали? А вдалині височіло кільце приголомшливих засніжених Альп. «Ах!», прошепотів Фріман і замовк.

«Ми тут кажемо, — сказала Ізабелла, — un pezzo di paradiso caduto dal cielo[70]».

«Так воно і є». Фріман був глибоко зворушений величністю далеких Альп. Вона стала називати білі вершини — від Монте-Рози до Юнгфрау. Дивлячись на них, він відчув себе на голову вищим і здатним на подвиг, що вразить усіх.

«Ізабелла…». Фріман зібрався попросити її вийти за нього, але вона стояла на відстані від нього, із блідим обличчям. Вказуючи на сніжні вершини м’яким рухом руки, вона спитала: «Хіба не схожі ці шпилі — ці сім — на менору?».

«На що?», — чемно перепитав Фріман. Він раптом із острахом згадав, що вона бачила його голим, коли він виходив із озера, і хотів уже сказати їй, що обрізання є обов’язковою процедурою в американських лікарнях, але не наважився. Може, вона й не помітила.

«На семисвічник із білими свічками в небі», — пояснила Ізабелла.

«Так, щось на кшталт цього».

«Чи, може, ви бачите корону Діви Марії, прикрашену клейнодами?».

«Може, й корону, — невпевнено пробурмотів Фріман. — Як подивитися».

Додолу трамвай їхав швидше. Спустившись з гори, вони пішли до води. Поки вони чекали біля озера на Джакоббе з човном, Ізабелла зі схвильованим виглядом сказала Фріману, що має де в чому зізнатися. Він усе ще не відмовився від наміру зробити їй пропозицію, тож сподівався, що зараз вона нарешті скаже, що кохає його. Але вона натомість вимовила: «Моє прізвище не дель Донго. Я Ізабелла делла Сета. Дель Донго вже давно не були на цьому острові. Ми доглядаємо палац — мій батько, брат і я. Ми — бідні люди».

«Доглядаєте?». Фріман був ошелешений.

«Так».

«Ернесто — ваш батько?». Голос Фрімана зазвучав гучніше.

Вона кивнула.

«Це була його ідея — щоб ви видали себе за когось іншого?».

«Ні, моя. Він робив те, що я просила. Він хоче, щоб я поїхала до Америки, але за відповідних умов».

«Отже, ви прикидалися», — сказав Фріман із гіркотою. Він був збентежений набагато більше, ніж міг би це пояснити, — так, немовби очікував, що станеться саме це.

Вона зашарілася й відвернулася. «Я не була впевнена. Я хотіла, щоб ви залишилися, поки я не знатиму вас краще».

«Чому ж ви так і не сказали?».

«Напевно, на початку я не сприймала це серйозно. Я говорила те, що ви хотіли почути. Водночас я хотіла, щоб ви залишилися, бо думала, що з часом мені стане ясніше».

«Ясніше що?».

«Я насправді не знаю». Вона шукала його погляду, потім опустила очі.

«Я нічого не приховую», — сказав Фріман. Він хотів щось додати, але втримався.

«Цього я й боялася».

На човні приплив за сестрою Джакоббе. Вони були схожі, як дві краплини води, — два смуглявих італійських обличчя з очима, з яких дивилося середньовіччя. Ізабелла сіла в човен, і Джакоббе відштовхнувся від берега веслом. Вона помахала Фріману здалека.

Фріман повертався до свого пансіону в сум’ятті, вражений у найчутливіше місце — в свої мрії. Він думав про те, що мав помітити раніше, які поношені в неї блузка та спідниця, що мав побачити більше, ніж побачив. Саме це дратувало його найбільше. Він називав себе дурнем за вигадану ним казку: Фріман, закоханий в італійську аристократку. Він подумав, що треба перебратися звідси до Венеції чи Флоренції, але любов до неї краяла його серце, і він не міг забути, що приїхав сюди, власне, в простому сподіванні знайти дівчину, з якою варто одружитися. Якщо це бажання викликало якісь ускладнення, то це насамперед його помилка. Просидівши годину у своїй кімнаті, в нестерпній самотності, Фріман вирішив, що має здобути її, що вона не повинна вислизнути з його рук. Ну й що з того, що графиня перетворилася на доглядачку? Вона природжена королева, хоч би як її звали — дель Донго чи ще якось. Вона збрехала йому, але ж і він їй збрехав. Тож вони квити, і його сумління було спокійне. Йому здавалося, що тепер, коли все розставлено по місцях, буде легше.

Фріман побіг униз, до пристані. Сонце вже сіло, й човнярі були вдома, поглинали спагетті. Він замислився, чи не відв’язати один із човнів, а заплатити завтра, аж тут помітив, що хтось сидить на лавці. Це був Ернесто у своєму теплому зимовому капелюсі та з сигарою у роті. Він поклав руки на маківку свого ціпка, а підборіддя — на руки.

«Бажаєте чіовен?» — спитав гід досить приязним тоном.

«Ще й як. Вас послала Ізабелла?».

«Ні».

Він тут, бо вона нещаслива, здогадався Фріман, — може, плаче. Оце так батько, справжній чарівник, попри свою зовнішність! Він махне паличкою, і — ось тобі, дівчинко, твій Фріман.

«Сідайте», — сказав Ернесто.

«Грестиму я», — сказав Фріман. Він ледь не додав «татусю», але затнувся. Немовби вгадавши цей жарт, Ернесто посміхнувся, трохи сумно. Але сів на кормі, насолоджуючись поїздкою.

На середині озера, побачивши гори, що оточували його, підсвічені останніми відблисками денного світла, Фріман згадав про «менору» в Альпах. «Звідки вона взяла це слово?», замислився він і вирішив, що звідки завгодно — з книжки або картини. Але хоч би як там було, сьогодні ввечері він мусить покінчити із цією темою раз і назавжди.

Коли човен торкнувся причалу, на небі сходив блідий місяць. Ернесто прив’язав човен і дав Фріману ліхтар.