Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

хвилиною, проведеною із нею, що він не сказав і половини того, що хотів, а саме — що принесе їм спільне життя, її життя з таким чоловіком, як він. А ще він шкодував, що не зміг швидко дістатися плота, його досі збуджувала думка про те, що могло статися, якби він доплив до плота раніше, ніж вона його залишила. Але спогад — це тільки спогад. Змінити вже нічого не можна, можна лише викинути з голови. З іншого боку, він був задоволений своїм несподіваним досягненням: вечором, проведеним із нею, довірливим, інтимним видовищем її гарного тіла, її поцілунком — невисловленою обіцянкою кохання. Його потяг до неї був таким сильним, що спричиняв біль. Весь день він блукав містечком, мріючи про неї і часто вдивляючись у блискучі острови на матових водах озера. Із настанням ночі Фріман був геть виснажений і пішов спати, пригнічений усім пережитим.

Дивно, розмірковував він, лежачи в ліжку й чекаючи на прихід сну, що з усіх цих проблем, що гудуть у голові, його найбільше турбує одна. Якщо Ізабелла кохає його, як йому здалося, або ж ось-ось покохає, то сила цього кохання допоможе їм долати ті труднощі, що перед ними виникатимуть. Він передбачав їх чимало — найімовірніше, з боку її родини. Але ж життя в США багато хто з італійців, включно з аристократами (бо інакше навіщо Ернесто доручили рознюхати про тамтешні умови?), вважав чудовою перспективою для своїх доньок на виданні. Зважаючи на цю додаткову перевагу, може, все якось і владнається, особливо якщо Ізабеллу, дівчину незалежну, хоч трохи ваблять зоряно-смугасті береги. Її родина поступиться перед вогнем мрії в її очах. Ні, проблемою, яка турбувала Фрімана найбільше, була його брехня — коли він сказав їй, що не є євреєм. Звісно, можна зізнатися, сказати їй, що вона познайомилася з Левіном, а не Фріманом, шукачем пригод, але це може зруйнувати все, бо цілком очевидно, що вона не хоче мати нічого спільного з євреями, інакше чому вона, щойно побачивши його, поставила таке допитливе запитання? А можна нічого не робити — хай довідається про це, коли трохи поживе в Штатах і побачить, що там бути євреєм — не злочин, що минуле людини, можна напевно сказати, там не має значення. Проте такий спосіб, в разі якщо це відкриття її надто засмутить, може пізніше призвести до взаємних обвинувачень. Був ще один вихід, над яким він часто розмірковував: змінити прізвище (він розглядав варіант «Ле Він», але віддав перевагу «Фріману») й взагалі забути, що він народився євреєм. Це не могло образити його сім’ю або спричинити перешкоди з її боку, бо він був єдиним сином у своїх покійних батьків. Двоюрідні брати та сестри жили в Толедо, в штаті Огайо, житимуть там завжди й не завдадуть клопоту. А коли він привезе Ізабеллу до Америки, то можна оминути Нью-Йорк і поїхати жити кудись на кшталт Сан-Франциско, де його ніхто не знає і ніхто «не довідається». Щоб владнати всі ці деталі та підготувати інші дрібні зміни, Фріман мав намір до укладення шлюбу раз-другий з’їздити додому; він був до цього готовий. Що ж до самого весілля, то оскільки йому доведеться одружуватися з Ізабеллою тут, аби мати змогу вивезти її з Італії, то це, напевно, має відбутися в церкві, але заради прискорення подій Фріман погоджувався і на це. Це була звичайна практика. Отже, він прийняв рішення, хоч воно й не задовольняло його до кінця. І непокоїла його не так відмова від свого єврейства (що воно йому дало, крім неприємностей, відчуття неповноцінності, сумних спогадів?), як те, що він збрехав коханій. Кохання з першого погляду — і брехня. Це було як рана на серці. Але якщо так судилося — хай так і буде.

Наступного ранку він прокинувся, охоплений всілякими сумнівами щодо своїх планів і можливостей. Коли він побачить Ізабеллу знову, не кажучи вже про одруження? («Коли?», пошепки спитав він перед тим, як сісти в човен, і вона непевно пообіцяла: «Незабаром»), Це «незабаром» виявилося до біса нескінченним. Пошта нічого не приносила, й Фріман був геть розгублений.

Може, він тішиться якоюсь безнадійною фантазією, видає бажане за дійсне? Може, він вигадав те, чого не існує: її почуття до нього, можливість майбутнього з нею? Фріман відчайдушно шукав якийсь засіб порятунку від чорної меланхолії, коли в двері постукали. «Падрона», подумав він, бо вона часто заходила за якимись дурницями, але, на його невимовну радість, це був Купідон у коротких штанцях — Джакоббе, який вручив йому знайомий конверт. Ізабелла писала, що може зустрітися з ним о другій годині на п’яцца[69], звідки йде трамвай на гору Моттароне, з вершини якої відкривається чудова панорама навколишніх озер і гір. Чи не хоче він приєднатися до неї?

Хоч Фріман і придушив вранішню тривогу, він був на місці вже о першій годині й нетерпляче палив. Його сонце зійшло, коли з’явилася вона, але поки вона наближалася до нього, він помітив, що вона майже не дивиться на нього (вдалині було видно Джакоббе, який відпливав у човні), а її обличчя нейтральне й невиразне. Спочатку це занепокоїло Фрімана, але ж зрештою вона написала йому листа, тож він припустив, що їй не так легко було втекти з острова. Треба буде протягом дня подекуди вставляти слово «збігти» й подивитися, чи воно їй до душі. Проте чим би не пояснювалася стурбованість Ізабелли, вона швидко оговталася й посміхнулася, вітаючи його. Фріман сподівався поцілувати її в губи, але вона чемно подала йому руку. Він поцілував її пальці серед білого дня (хай шпигуни доповідають татусеві), й вона сором’язливо відсмикнула руку. Вона була одягнена (це здивувало Фрімана, хоч він і оцінив її здатність опиратися тиску безглуздих умовностей) в ті самі блузку та спідницю, що були на ній у неділю. Вони сіли в трамвай разом із десятком туристів й усамітнилися на вільному сидінні спереду. Ніби у винагороду за те, що Фріман зумів це влаштувати, вона дозволила йому тримати її за руку. Він зітхнув. Трамвай, що його тягнув за собою старий електричний локомотив, повільно їхав містом і ще повільніше підіймався схилом гори. Вони їхали так близько двох годин, спостерігаючи, як озеро залишається дедалі нижче, а гори здіймаються дедалі вище. Ізабелла знову була мовчазною й замкненою, лише зрідка вказуючи на те чи інше за вікном, але Фріман вирішив, що в кожної квітки свій час