Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Ласкаво прошу», — сказала Ізабелла, зашарівшись. Вона здавалася щасливою, але, як і раніше, трохи збудженою зустріччю з ним (можливо, це було одне й те саме), й він хотів одразу обійняти її, але не наважився. Бо хоча Фріман сприймав її присутність як певне досягнення, немовби вони вже освідчилися одне одному у коханні, водночас він відчув у ній якусь ніяковість і мимоволі подумав (хоч і відганяв цю думку), що вони ще дуже далекі від кохання або принаймні наближаються до нього крізь якусь туманну таємницю. І Фріман, який часто закохувався, сказав собі: «Доки люди не стали коханцями, вони чужі одне одному».

У розмові він спочатку взяв офіційний тон: «Я вдячний за вашу люб’язну записку. Я з нетерпінням чекав на зустріч із вами».

Вона повернулася у бік палаццо. «Моїх рідних зараз немає. Вони поїхали на весілля на інший острів. Показати вам трохи палац?».

Фрімана ця звістка водночас потішила й розчарувала. Зараз йому не дуже хотілося зустрічатися з її сім’єю, але якби вона його представила рідним, це був би добрий знак.

Вони трохи пройшлися садом, а потім Ізабелла взяла Фрімана за руку й підвела до важких дверей палаццо, побудованого в стилі рококо.

«Що б ви хотіли подивитися?».

Хоча Фріман вже оглядав два поверхи будівлі, бажання бути супроводжуваним нею, так близько, змусило його відповісти: «Все, що ви захочете мені показати».

Вона повела його спочатку до кімнати, де ночував Наполеон. — «Це був не сам Наполеон», — пояснила Ізабелла. «Він ночував на Ізола Белла. Тут міг ночувати його брат Жозеф, а може, Поліна з одним зі своїх коханців. Точно ніхто не знає».

«Он воно що — хитромудра вигадка!» — сказав Фріман.

«Ми часто прикидаємося, — зауважила вона. — Це бідна країна».

Вони ввійшли до головної картинної галереї, де Ізабелла звернула його увагу на Тіціана, Тінторетто, Белліні, від яких у Фрімана перехопило подих. Потім, уже в дверях кімнати, вона повернулася із ніяковою посмішкою й сказала, що більшість картин у галереї — копії.

«Копії?». Фріман був вражений.

«Так, хоча є й кілька непоганих оригіналів ломбардської школи».

«Весь Тіціан — це копії?».

«Весь».

Це трохи засмутило Фрімана. «А скульптури — теж копії?».

«Здебільшого».

У нього витягнулося обличчя.

«Щось не так?».

«Лише те, що я не зміг би відрізнити підробку від оригіналу».

«О, але ж багато копій надзвичайно гарні, — сказала Ізабелла. — Лише фахівець зміг би сказати, що це не оригінали».

«Я гадаю, мені ще треба дуже багато вчитися», — сказав Фріман.

Вона трохи стиснула його руку, і йому стало легше.

Проте гобелени, зауважила Ізабелла, коли вони у вечірніх сутінках проходили довгою залою, увішаною ними, є справжніми та цінними. Фріману вони були не дуже цікаві: довгі, від підлоги до стелі, синьо-зелені полотнини з лісовими сценами, де були зображені пустотливі олені, єдинороги та тигри, хоча на одному гобелені тигр убивав єдинорога. Ізабелла поквапилася проминути це й привела Фрімана до кімнати, де він раніше не був: там висіли гобелени з похмурими сценами з Інферно[67]. Вони зупинилися перед одним із них, із зображенням скорченого прокаженого, з голови до ніг вкритого болячками, які він марно розчісував нігтями — свербіж був його довічною карою.

«Чим він заслужив таку долю?» — поцікавився Фріман.

«Він збрехав, що вміє літати».

«І за це — в пекло?».

Вона не відповіла. Зала стала вже моторошно темною, тож вони її залишили.

З саду, що прилягав до берега, де стояв на якорі пліт, вони дивилися, як вода грає всіма кольорами. Ізабелла майже нічого не говорила про себе (вона доволі часто виглядала замисленою), а Фріман, переймаючись майбутніми складнощами, попри своє переповнене серце теж виявився досить мовчазним. Коли остаточно настала ніч і вийшов місяць, Ізабелла сказала, що на хвилинку відійде, й зникла за кущем. Коли вона з’явилася знову, перед очами Фрімана постало неймовірно приголомшливе видовище оголеної Ізабелли, але перш ніж він встиг сфокусуватися на її квіткоподібних сідницях, вона була вже у воді й пливла до плота. Після болючих роздумів — чи зможе він доплисти так далеко, чи не потоне, — Фріман, у прагненні побачити її всю зблизька (вона сиділа на плоту, підставивши свої груди місячному світлу), скинув свій одяг за кущем, де лежали її делікатні речі, й спустився кам’яними сходинками в теплу воду. Він плив незграбно, з відразою уявляючи собі, як виглядає в її очах: трохи скалічений Аполлон Бельведерський. І весь час йому ввижалося, як він потопає в цьому озері завглибшки дванадцять футів. Чи, може, вона стрибне, щоб його врятувати? Однак, не ризикнеш — не здобудеш, тож він продовжував плескати по воді й дістався плота, навіть не задихнувшись. Як завжди, його побоювання виявилися більшими, ніж підстави для них.

Проте коли він, підтягнувшись, виліз на пліт, то був прикро вражений: Ізабелли там вже не було. Він встиг побачити, як вона промайнула на березі, прудко сховавшись за кущем. Занурившись у похмурі думки, Фріман трохи перепочив і, двічі чхнувши й передчуваючи кепський нежить, стрибнув у воду й поплив назад до острова. Ізабелла, вже одягнена, чекала з рушником. Вона простягла його Фріманові, коли він піднімався сходинками, й забрала після того, як він витерся й одягнувся. Коли він вийшов з-за кущів у своєму бавовняному костюмі, вона запропонувала салямі, прошуто[68], сир, хліб і червоне вино — на великій таці, взятій на кухні. Фріман, спочатку розсерджений тим, як його продинамили на плоту, за вином розслабився й відчув освіжаючу дію купання. Комарі встигли добряче попрацювати, поки він наважився сказати, що кохає її. Ізабелла ніжно його поцілувала, а потім з’явилися Ернесто та Джакоббе й відвезли його назад до Стрези.

Вранці в понеділок Фріман не знаходив собі місця. Він прокинувся в невпинних спогадах, надзвичайно потужних, — здебільшого приємних, але також і прикрих. Вони поглинали його, він поглинав їх. Він відчував, що треба було краще скористатися кожною