Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

вправно працюючи парою довгих важких весел. Він швидко вів човен від берега до острова, де чекала Ізабелла. Фріману, який відчував піднесення й задоволення від цієї поїздки, насолоджуючись широким повітряним простором, все ж таки було незручно сидіти так близько до Ернесто, від якого тхнуло свіжим часником. Балакучий гід перетворився тепер на мовчазного пасажира. З кута його рота звисала погасла манільська сигара, і час від часу він із відсутнім виглядом колупав своїм ціпком поперечини на дні човна. Якщо там немає течії, подумав Фріман, то він її зробить. Ернесто здавався змореним, немовби пиячив усю ніч і не встиг відпочити. Одного разу він зняв свого чорного фетрового капелюха, щоб витерти голову носовичком, і Фріман побачив, що він лисий і виглядає несподівано старим.

Фріману хотілося сказати цьому старому чоловікові щось приємне (в цій чудовій подорожі не залишилося місця для ображених почуттів), але він не знав, із чого почати. І як відповідати, якщо той щось пробуркотить? Після довгого мовчання, вже трохи нервуючи, Фріман зауважив: «Може, краще я сяду на весла, а хлопчик відпочине?».

«Як хочéте», — знизав плечима Ернесто.

Фріман помінявся місцями із хлопчиком, але одразу пошкодував про це: весла були неймовірно важкі. Він веслував погано, дозволяючи лівому веслу занурюватися у воду глибше за праве, від чого човен збивався з курсу. Це було все одно, що тягнути катафалк, і, незграбно брьохаючи веслами по воді, Фріман зніяковіло відчував на собі відверті погляди хлопчика та Ернесто, які були схожі між собою темними очима та гачкуватими носами, як пара дивних птахів. Йому хотілося, щоб вони опинилися десь далеко-далеко від прекрасного острова, й у розпачі він наліг на весла. Попри болючі пухирі на руках, Фріман якимось відчайдушним зусиллям примусив себе гребти ритмічно, й човен став рухатися рівніше. Він із тріумфом підвів очі, але ті двоє вже не дивилися на нього: хлопчик тягнув по воді соломинку, а гід замислено вдивлявся вдалину.

Трохи згодом, немовби вивчивши Фрімана й вирішивши, що зрештою він не такий вже негідник, Ернесто заговорив досить приязним тоном. «Кажуть, Америка заможьна», — зауважив він.

«Достатньо заможна», — пробуркотів Фріман.

«Тош і ви теш?» — спитав гід із дещо ніяковою посмішкою довкола свого недопалку сигари.

«Мені вистачає, — відповів Фріман і чесно додав, — але мені доводиться заробляти на життя».

«Молодим у вас добре живетьсія, чи не так? Тобто завжди є шіо їсти, а для джінки в домі багато чіудових машин?».

«Багато», — відповів Фріман. Ернесто питає не просто так, подумав він, — його попросили про це запитати. І Фріман прочитав гідові цілу лекцію про американський рівень добробуту й узагалі про життя, підкреслюючи все, що може мати цінність для таких людей, як італійські аристократи, й сподіваючись на краще. Адже ніколи не знаєш, чого потребують і чого бажають інші.

Ернесто, немовби запам’ятовуючи щойно почуте, деякий час дивився, як Фріман веслує.

«Займаєтесь бізнезом?» — запитав він нарешті.

Фріман трохи подумав. «Так, щось на кшталт зв’язків із громадськістю», — викрутився він.

Ернесто вийняв з рота свій недопалок. «Вибачте, шо питаю. Скільки заробліяють у цьому бізнезі в Америці?».

Швидко підрахувавши, Фріман відповів: «Особисто я — в середньому близько ста доларів на тиждень. Це приблизно чверть мільйона лір на місяць».

Ернесто повторив суму, притримуючи свого капелюха на вітру. Очі хлопчика розширилися. Фріман сховав задоволену усмішку.

«А ваш батко?». Гід зробив паузу, вдивляючись в обличчя Фрімана.

«Що батько?» — спитав Фріман, напружившись.

«Чіим він займається?».

«Займався. Він помер. Страхуванням».

Ернесто шанобливо зняв капелюха, підставивши лису голову сонячному світлу. Далі вони мовчали аж до самого острова, й тоді Фріман, аби закріпити можливий успіх, схвальним тоном запитав, де Ернесто вивчав англійську мову.

«Скрізь», відповів той із утомленою усмішкою, і Фріман, який пильно стежив за кожною «зміною напрямку вітру», відчув, що якщо й не здобув щирого друга, то принаймні пом’якшив ворога, тож поки що все йде добре.

Вони висадилися на берег, і поки хлопчик прив’язував човен, Фріман запитав Ернесто, де сеньйорина[66]. Гід, який, схоже, вже втомився від усього цього, вказав ціпком на верхні тераси — таким широким жестом, що, здавалося, охоплював усю верхню половину розкішного острова. Фріман сподівався, що Ернесто не нав’язуватиме йому свій супровід і свою участь у зустрічі з дівчиною, але коли його погляд, не знайшовши ознак дівчини нагорі, повернувся назад, виявилося, що Ернесто з Джакоббе вже зникли. У італійців, мабуть, так прийнято, подумав Фріман.

Наказавши собі бути обережним і тактовним, він швидко рушив сходами нагору. На кожній терасі він оглядався, потім поспішав до наступної, капелюха вже тримаючи у руці. Він знайшов її, трохи поблукавши в квіткових хащах, там, де сподівався: в саду за палаццо, саму. Вона сиділа на старій кам’яній лавці біля мармурового фонтану, цівки якого вилітали з вуст глузливих ельфів і яскрилися у м’якому сонячному світлі.

Дивлячись на неї, на її миле, чітко вирізьблене й водночас м’яке своєю жіночністю обличчя, її темні мрійливі очі, її волосся, вільно зав’язане позаду її граціозної шиї, Фріман відчув, як пристрасне бажання охоплює його аж до кінчиків вкритих пухирями пальців. Вона була вдягнена в лляну блузку приглушеного червоного кольору, яка м’яко огортала її груди, та довгу вузьку чорну спідницю; на засмаглих ногах не було панчох, вузькі ступні взуті в сандалії. Поки Фріман наближався до неї, намагаючись іти повільно й рівно, вона відкинула назад пасмо волосся — таким чудовим жестом, що йому стало боляче від того, що це тривало лише мить. І хоча в цей казковий недільний вечір Фріман усвідомлював свою непохитну реальність, він не міг утриматися від думки, розмірковуючи над її швидкоплинним жестом, що й вона сама може бути так само невловимою, так само ефемерною. І цей острів теж, і він сам — незважаючи на всі прожиті дні, добрі, погані, нудні, що надто часто прокрадалися в його думки, — теж цілком може стати таким не сьогодні, так завтра. Він наближався до неї із глибоким відчуттям тлінності речей, але його переважило почуття абсолютної радості, коли вона підвелася, щоб