Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

тим фактом, що він інший, що він наважився. Наважився, зокрема, втекти від гіда й чекати на неї на краю озера, коли вона виходила з нього. І вона теж була іншою (тому швидше відгукнулася до нього) — іншою не лише через свою зовнішність і походження, а й, безперечно, через інше минуле (Фріман із захопленням прочитав про родину дель Донго в усіх тутешніх путівниках). Він відчував, як вирує у ній її минуле, аж до стародавніх лицарів і навіть далі. Його власна історія була знов-таки геть іншою, але чоловіки гнучкі, й він не боявся спроби створення певної сміливої комбінації: Ізабелла та Генрі Фріман. Сподівання зустріти когось на кшталт неї було головною спонукою його закордонної подорожі. Він також вважав, що європейська жінка краще оцінить його, тобто його особистість. Однак через те, що їхні життя були такими різними, Фріман подекуди мав серйозні сумніви й замислювався над тим, які перешкоди на нього чекають, якщо він домагатиметься її, — її родина, яку він не знає, й усе таке інше. І ще його тривожила тепер думка, чому вона спитала, чи він не єврей. Чому це запитання вилетіло з її гарних вуст ще до того навіть, як вони познайомилися? Йому ще ніколи не ставила такого запитання дівчина за — скажімо так — подібних обставин: саме тоді, коли вони приглядалися одне до одного. Фріман був спантеличений, адже він абсолютно не був схожий на єврея. Але потім подумав, що її запитання могло бути певного роду «тестом», що в такий спосіб вона швидко визначала «прийнятність» чоловіка, який їй сподобався. Може, в неї колись був невдалий досвід із євреєм? Малоймовірно, але можливо — адже вони тепер скрізь. Зрештою Фріман вирішив для себе, що це просто «одна з неуникних неприємностей життя», — думка, можливо, дивна, яка виникла в його голові незрозуміло як, імпульсивно. А оскільки вона була дивною, його спонтанну відповідь можна було вважати адекватною. Що ж до стародавньої історії, то це не проблема. Всі ці виклики та перешкоди лише розпалювали його жагу до пригод.

Фрімана охопило майже нестерпне збудження, потреба негайно побачити її знову, бачити часто, стати її другом — поки що просто для початку… Але з чого почати? Він розмірковував, чи не зателефонувати їй, якщо в палаццо, де ночував Наполеон, є телефон. Але якщо слухавку візьме покоївка чи ще хтось, то це буде комедія, коли він намагатиметься пояснити, хто він такий, тож Фріман вирішив послати записку. Він написав кілька рядків на якісному поштовому папері, який купив спеціально для цього, спитав, чи може сподіватися на задоволення побачитися із нею ще раз — в обстановці, що сприятиме неквапливій бесіді. Він запропонував прогулянку коляскою до одного з озер по сусідству й підписався, звичайно, не «Левін», а «Фріман». Потім він сказав падроні, що все, що приходитиме на це ім’я, призначене йому, хоча вона й так завжди називала його містером Фріманом. Він нічого не став пояснювати, попри її підняті із цікавістю брови, але після того, як непомітно підсунув їй — на знак дружби — тисячу лір, вираз її обличчя став погідливим. Після того, як Фріман відправив листа, час перетворився для нього на якісь заплутані тенета. Чи вистачить узагалі сил дочекатися її відповіді? Ввечері того ж дня він у нетерпінні винайняв човен і вирушив до Ізола дель Донго. Вода було гладкою, як скло, але коли він причалив до острова, палаццо був темним, якимось похмурим, у ньому не світилося жодне вікно, та й весь острів здавався мертвим. Нікого не було видно, хоча у своїй уяві Фріман малював її присутність. Він хотів було прив’язати човен і трохи пошукати навколо, але це здалося шаленством. На зворотному шляху до Стрези його зупинив водний патруль і перевірив його паспорт. Один із офіцерів порадив йому не плавати озером після настання темряви — це небезпечно.

Наступного ранку Фріман — у темних окулярах, нещодавно придбаному легкому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі — сів на вапоретто й невдовзі висадився на острові своєї мрії разом зі звичайною групою туристів. Але фанатичний гід одразу його помітив і, помахуючи своїм ціпком, як учительською указкою, закликав спокійно залишити острів. Побоюючись скандалу, який, безперечно, почула б дівчина, Фріман, неймовірно роздратований, одразу покинув це місце. Ввечері падрона, перебуваючи у довірчому настрої, застерегла його від будь-яких стосунків із будь-ким з Ізола дель Донго: ця родина відома своєю підступністю, брехливістю та хитрощами.

У неділю, в глибокій депресії після короткого післяобіднього сну, Фріман почув стук у двері. Довгоногий хлопчисько у коротких штанах і подертій сорочці простягнув йому конверт із витиснутим на одному з кутів чиїмось родовим гербом. Притримуючи подих, Фріман розпечатав його й витяг аркуш тонкого світло-блакитного паперу з кількома рядками, написаними витонченим почерком: «Ви можете прийти сьогодні о шостій вечора. Ернесто проводить Вас». І. дель Д.». Було вже кілька хвилин по п’ятій. Від радості у ошелешеного Фрімана паморочилося в голові.

«Tu sei Ernesto[63]?» — спитав він у посланця.

Хлопчисько (років одинадцяти-дванадцяти), який великими очима із цікавістю дивився на Фрімана, похитав головою: «No, Signore. Sono Giacobbe[64]».

«Dov’e Ernesto[65]?».

Хлопець показав кудись у вікно. Фріман зрозумів це так, що хто б це не був, він чекає біля озера. Він переодягнувся у ванній кімнаті й за мить вийшов звідти у своєму новому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі. «Ходімо». Він збіг сходами вниз, хлопчик за ним.

На причалі на Фрімана чекав приголомшливий сюрприз: Ернесто виявився тим самим темпераментним гідом із клятим ціпком. Можливо, він був у палаццо мажордомом і служив родині давно. Роль гіда за цих обставин була йому вочевидь не до душі, судячи з виразу його обличчя. Мабуть, кілька розумних слів Ізабелли його приборкали, і він, попри свою бундючність, погодився демонструвати ввічливість. Фріман чемно із ним привітався. Гід сидів не в розкішному катері, як очікував Фріман, а на кормі здоровезного, пошарпаного веслового човна, чогось середнього між рибальською плоскодонкою та невеличким рятувальним катером. Слідом за хлопчиком Фріман заліз у човен через вільну частину заднього сидіння й, коли Джакоббе зайняв місце на веслах, нерішуче сів біля Ернесто. Один із човнярів на березі допоміг їм відштовхнутися, і хлопчик заходився гребти. Великий човен, здавалося, вимагав великих зусиль при маневруванні, але Джакоббе легко із ним справлявся,