Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Коли смішний гід вистрибцем рушив далі, вказуючи ціпком на кедри, евкаліпти, камфорні та перцеві дерева, колишній адміністратор, приголомшений усім цим побаченим вперше й водночас ледь дихаючи від захоплення, відстав від групи туристів під приводом вивчення плодів перцевого дерева. Коли гід помчав уперед, Фріман (хоч і не так впевнено, як планував) шмигнув за дерево, пробіг стежкою повз високі лаврові кущі, а потім униз двома маршами сходів, перестрибнув через мармурову стінку й квапливо пішов ліском — у сподіванні, в пошуку, з бозна якими думками.

Фріману здавалося, що він іде в напрямку саду біля води, де вчора бачив дівчину в білій сукні, але, проблукавши кілька хвилин, він вийшов до маленького пляжу, вкритого галькою, від якого в озеро спускалися кам’яні сходинки. За сотню футів звідси був прив’язаний човен, на ньому нікого не було. Виснажений своїм збудженням, трохи меланхолійний Фріман сів під деревом перепочити. Коли він підвів очі, якась дівчина в білому купальнику саме піднімалася сходинками з води. Фріман став дивитися, як вона чалапає берегом і її мокра шкіра виблискує в яскравому сонячному світлі. Вона помітила його і швидко нахилилася за рушником, який залишила на підстилці, накинула його на плечі й цнотливо прикрила його кінцями свої високі груди. Мокре чорне волосся спадало їй на плечі. Вона дивилася на Фрімана. Він підвівся, подумки складаючи слова вибачення. Туман, який був у нього перед очима, зник. Фріман зблід, а дівчина почервоніла.

Фріман був, звісно, справжнім нью-йоркським хлопцем. Поки дівчина стояла, невимушено дивлячись на нього (це тривало, мабуть не більше тридцяти секунд), він усвідомлював своє походження і деякі інші вади; водночас знав, що виглядає непогано, можна навіть сказати — цілком привабливо. Попри крихітну плішинку ззаду, не більшу за десятицентову монетку, його шевелюра була густа й виразна, погляд сірих очей — ясний і щирий, ніс — красивої форми, рот — великий. Руки та ноги в нього були цілком пропорційні, живіт — плаский. Йому трохи не вистачало зросту, але він знав, що це майже непомітно. Одна з його колишніх подружок говорила, що, подекуди, він здається їй високим, і це компенсувало ті випадки, коли він вважав себе низеньким. І все ж таки, знаючи, що справляє гарне враження, Фріман побоювався цього моменту — почасти через усе те, чого він прагнув від життя, почасти через незліченні перешкоди, що існують між незнайомцями (хай би воно зникло назавжди, це слово).

Дівчину, судячи з усього, їхня зустріч не злякала: як не дивно, було схоже, що вона сприйняла її із задоволенням, одразу зацікавившись Фріманом. Звісно, вона була у вигіднішому становищі — ще й тому, що була тут, так би мовити, хазяйкою, а він — непроханим гостем. Впевненості їй могла додавати і власна фізична принадність (мама дорога, чого варта була лише розкішна фігура з опуклими сідницями!). Її смугляве італійське обличчя з чіткими рисами відзначалося тією красою, що несе в собі прикмети історії, красою певного народу та цивілізації. Великі карі очі під прямими тонкими бровами сяяли лагідним світлом, губи були як червона квітка. Лише ніс вносив нотку недосконалості, підкреслюючи досконалість решти: він був трішки задовгий і тонкий. Незважаючи на дещо скульптурний ефект, її овальне обличчя, що звужувалося до маленького підборіддя, було м’яким і випромінювало чарівність молодості. Дівчині було років двадцять три — двадцять чотири. І коли Фріман трохи заспокоївся, то помітив у її очах якесь приховане жадання чи згадку про таке. Можливо, це був сум, і він відчув, що саме з цієї причини, якщо не з якихось невідомих інших, йому щиро раді. Господи, невже він нарешті зустрів свою долю?

«Si е perduto[61]?» — спитала дівчина із посмішкою, продовжуючи міцно тримати білий рушник. Фріман зрозумів і відповів англійською: «Ні, я прийшов сюди сам. Свідомо, можна сказати». Він хотів спитати, чи не пам’ятає вона, що вже бачила його — вчора у човні, але не спитав.

«Ви американець?» — поцікавилася вона. Її англійська мала приємний італійський акцент.

«Так».

Дівчина вивчала його не менше хвилини, а потім нерішуче спитала: «А ви не єврей?».

Фріман ледь не охнув. Хоч у глибині душі він був шокований запитанням, в якомусь сенсі воно не було несподіваним. Проте він був не схожий на єврея, міг видавати себе за неєврея і так і робив. Тож не змигнувши оком, він сказав, що ні, не єврей. І за мить додав, що сам він, утім, нічого проти них не має.

«Я просто подумала. Ви, американці, такі різні», — пояснила вона дещо туманно.

«Розумію», сказав Фріман, «але не хвилюйтеся». Трохи піднявши капелюха, він представився: «Генрі Р. Фріман, подорожую за кордоном».

«Мене звати, — сказала дівчина, трохи помовчавши, — Ізабелла дель Донго».

«Сейф на першій[62], — подумав Фріман. — Пишаюся знайомством», — сказав він із поклоном. Вона із лагідною посмішкою подала йому руку, й він ледь не приголомшив її поцілунком, але тут на стіні кількома терасами вище з’явився той комічний гід. Він витріщився на них із надзвичайним здивуванням, потім заволав і кинувся вниз по сходах, розмахуючи своїм ціпком, як рапірою. «Порушник!», кричав він на Фрімана. Дівчина сказала йому щось заспокійливе, але гід був надто обурений і не слухав її. Він схопив Фрімана за руку й потягнув його до сходів. І хоча Фріман, дбаючи про гарні манери, не дуже пручався, гід лупцював його ціпком по сідницях. Утім, колишній адміністратор не скаржився.

Попри те, що від'їзд з острова перетворився, м’яко кажучи, на конфуз (дівчина зникла одразу після свого марного заступництва), Фріман мріяв про тріумфальне повернення. Чимало важило вже те, що їй, такій красуні, він сподобався, вона поставилася до нього прихильно. Чому саме, він не міг сказати, але це «так» він бачив у її очах. Але розмірковуючи над питанням «якщо так, то чому» (стара звичка), Фріман серед інших уже обдуманих ним причин, зокрема природного взаємного потягу між чоловіком і жінкою, пояснював це