Читати книгу - "Слідчий, Dragan Velikich"

На сайті є запис про урочисте відкриття напрямку.

«19 травня 1888 року, в присутності численних запрошених гостей, на прикордонній станції Рістовач-Зібевче (яка знаходилася на турецькій території), урочисто вклали останні рейки, які з’єднають Белград із Салоніками. Турецький церемоніал був дуже оригінальним. На рейках ритуально зарізали вівцю, а імам попросив Аллахового благословення для завершеної справи».

Через кілька сторінок — себто п’ять років по тому — є свідчення пасажира Франческа Анкони, торговця з Трієста, про прикордонний пост Зібевче: «Будівля вокзалу незугарна, турки обслуговують потяги зі східною неквапністю, паспорти перевіряють довго. Якщо більшість сербських чиновників розмовляють німецькою чи французькою, то з турками, які їх змінюють, порозумітися можна лише за допомогою звичного бакшиша. Характерне “Яваш, Яваш!” втихомирює нетерплячих. У всьому відчувається азійський стиль. Рістовац — це поріг, який відділяє Захід від Сходу!».

Через два роки після того, як запущено залізницю, прямих потягів із Салонік чи до Салонік більше не було. Пасажири, які прямували до Ніша чи Белграда, змушені були, з величезною втратою часу, переночувати в примітивному хані в Зібевче, або ж фіакром переїхати через кордон і розташуватися на ніч у Рістоваці. Завдяки ночівлі з ознаками готелю за європейськими стандартами, пасажири, що прямували до Салонік, мали перевагу. Від 1980 року цих незручностей більше немає. Прямі поїзди два рази на день курсують в обидва боки.

Під текстом є листівка із зображенням станції в Рістоваці. Двоповерхова будівля з каменю, якої б не посоромилося жодне європейське містечко, з широкими арковими вікнами, з вазонами квітів під металевим дашком. З обох кінців загорожі, що відділяла від перону простір перед входом до будівлі, були канделябри. Відразу коло будівлі станції мостилася ще одна, трохи нижча будівля з рестораном на першому й кімнатами на другому поверсі. У верхньому лівому куті друкованими кириличними літерами написано:

Вітання з Сербсько-Турецького кордону!

Рістовацький ресторан і ночівля.

Орендатор Джордже Рош.

Рік на листівці не зазначено. Перед будівлею станції, на підході до перону, крапчасті силуети пасажирів.

Та сама картинка, тільки без пасажирів, — на фото з сімейного архіву, яке йому запам’яталося: молодий залізничник із дружиною та двома синами.

Через рік після закінчення Великої війни, двадцятивосьмирічного Мілана Велікича, кавалера Албанської пам’ятної медалі, солунського ветерана, наймолодшого поїзного диспетчера в Скоп’є, як покарання буде переведено у Рістовац. На тій станції, яка втратила своє значення, бо вже не була кордоном з Туреччиною, і на ній тепер не зупинялися швидкі міжнародні потяги, розпочнуть нове життя понижений у чині залізничник і його на шість років молодша дружина Даніца. У Рістоваці у них народяться сини Воїслав і Драгомир. Виростатимуть коло залізниці, дивитимуться на потяги, махатимуть пасажирам і переселятимуться вздовж неї в міру того, як їхній батько, схильний до алкоголю, все нижче спускатиметься сходинками залізничної ієрархії та через десять років остаточно затвердиться у званні сторожа колії в Січеві. Тут дочекається пенсії, продовжуючи обходити на світанку свою ділянку від січевацької електростанції до Островіце.

Його онук та онучка проводили тут літо. Приїжджали з мамою на початку шкільних канікул і залишалися до кінця серпня. Подорож нічним поїздом із Пули до Белграда, потім пересадка на швидкий до Ніша, а потім робітничим о третій пополудні прибували до Січева. На пероні їх зустрічав дід Мілан.

Вже першого дня відбувався таємний ритуал. Коли залишався наодинці, онук брав фото дядька Драгомира, що висіло в рамці над бабусиним ліжком, і порівнював зі своїм обличчям. Кожного року констатував дедалі більшу схожість. Має рацію бабця Даніца: він більше схожий на дядька, ніж на власного батька. Широке чоло, ніс, вуста, погляд — мов перемальований. Але двадцять перший рік життя ще далеко. Той останній рік, до якого дожив дядько Драгомир — коли їхня схожість мала б досягти зеніту — здавався йому недосяжним.

Якось він вбрав вовняну безрукавку з трьома дірками від куль на грудях, яку бабуся тримала під подушкою, і з’явився на веранді. Закам’янів від крику. Бабусине обличчя було, мов крейда. Відразу зняв жилетку. У пам’яті залишилися слова: «Це поганий знак!».

Через сім років він таки пережив автокатастрофу під Вінковцями. Йому було двадцять один. Відтоді його обличчя старішає суто для себе.

Чи справді він з обличчя — викапаний дядько Драгомир, як казала бабуся Даніца? Якщо так, то було сорок років тому, коли вони були ровесниками. Чи були б вони схожі між собою у шістдесят, якби дядько дожив до старості? Чи є щось, набагато ближче від фізичної подібності, що пов’язує дві особи? Передусім — думка про схожість. Це незмінне. Незнищенне, яким би довгим не видався життєвий вік.

Обставини дядькової загибелі стали йому зрозумілішими, коли восени 2011 року брав участь у літературній колонії в Січеві. Там від одного сільського юнака дізнається, що під час війни існувало Верхнє і Нижнє Січево. Одні симпатизували партизанам, другі — четникам. Демаркаційна лінія пролягала серединою села. Спочатку всі носили шайкачі, а деякі, вже з огляду на обставини, пришивали на них то зірку, то кокарду. За чотири дні літературної колонії в Січево він зблизився з тим юнаком. Одного ранку вони пішли до самотньої хатинки на схилі під задругою. У саду побачили бабусю, зігнуту над грядкою салати. То була жінка, з якою дядько Драгомир, комендант січевацького партизанського загону, перебував у любовних стосунках. Нишком зробив два знімки. На звук камери мобільного телефону стара різко випросталася. Їхні погляди зустрілися. Відійшов від загорожі. Стара зігнулася й продовжила копати.

Копає і він. Бачить свого діда, як на світанку, після звістки про загибель сина, поспішає завіяними стежками навпростець до села. Які думки пролинають головою, поки несе мертве тіло додому, до Сторожки номер 15? Чи був би Драгомир живий, якби вони залишилися в Скоп’є, чи просувався б по службі, вів якесь інше життя, далеко від цього богом забутого краю, де застряг зі своєю сім’єю?

Ще багато років після Драгомирової загибелі офіційною версією була та, що його вбили четники, з засідки. Потім — що то були болгари. Таємно ходила історія про любовний трикутник. Коли через пів століття зникла ідеологія, разом із країною, яку створила, можна було почути й інші версії. Начебто Драгомира вбили свої. Зринули на поверхню гидоти й злочини фальшивих героїв. Знову прокидалися привиди, що поведуть на смерть тисячі й тисячі невинних. Запанували нікчеми й маніпулятори. Десь щось розповідають — завжди по-інакшому. Ті розповіді відверті в жалюгідних спробах надати пожадливості, заздрості й злу покров ідеології. Переможці згодом канонізують минуле в хроніках