Читати книгу - "Слідчий, Dragan Velikich"

Демонізація переможців з 1945 року і жаль за праведниками поміж ними — жертвами інтриг своїх соратників — послужили чудовим алібі для майбутніх злочинів лицемірних ревізіоністів, які за ніч перебігли в інший табір. Їхня перемога після розпаду Югославії буде не перемогою ідеології, а тріумфом менталітету — власне, відображення людського негативного потенціалу.

Після відвідин Раші і блукання вулицями Пули він — знову перед екраном ноутбука. Світло в кімнаті на третьому поверсі готелю «Скалета» горітиме аж до ранку. Картини й люди зринатимуть за якимось вищим, непідвладним йому порядком. По-справжньому все відчуваєш лише тоді, коли воно закінчується. Не можна бути власником дивідендів минулого й водночас на повні груди дихати життям. Поки точаться події, він лише почасти бере в них участь, бо ж йому потрібно маркувати кожну деталь. Лише повертаючись у минуле, усвідомлює, що пропустив. Тому він живе навспак. Як жила його мама. Минуле ніколи не є завершеним, постійно допрацьовується. Занурення в долі інших людей іноді так глибоко врізається в почуття й думки, що стають частинкою життя самого спостерігача.

Фотографії в Лізеттиній кімнаті належать до його життя так само, як і ті з сімейного альбому, що в сторожці номер 15; колекція предметів, знайдених на ділянці колії від січевацької електростанції до Островіце дихає такою ж магією, як і всі ті хустинки, шовкові панчохи, шалі, рукавички в ящиках Лізеттиної шафи. Трагічний кінець Барбари Хітерот і її мами — чи бабусі? — цікавить його так само, як і загибель дядька Драгомира.

Всюди довкола себе відчуває невидиму присутність інших. Чи він носій однієї біографії, чи зітканий з кількох різних? Чиї життя проживає? Чому події, які не мають нічого спільного з його життям, він переживає так, немов вони — частина сімейної історії? Фіксації й обсесії передвіщають сейсмологічну діяльність свідомості, яка зрештою колись пов’яже між собою те, що, на перший погляд, видається непоєднуваним. Ніяк не йдуть із голови слова приятеля нейропсихіатра, що генетична легітимація бере до уваги не лише вузьке сімейне коло, а й всіх людей, які приваблювали дану особу та її найближчих кровних родичів у любові та дружбі. Безмежжя можливостей!

Чи близькість з Барбарою Хітерот виникла через Лізетту? Ідентифікація зі стороною поразки, байдуже, чи мова про індіанські племена, чи про заручника сімейної патології, який бере на себе роль громовідводу, поглинаючи негативну енергію довколишніх. Бо Хітероти не соромилися ставити сімейний герб на портрети чужих предків, якими прикрашали стіни своїх резиденцій у Трієсті та на Святому Андрії, намагаючись у такий оманливий спосіб утвердити свій віковічний дворянський статус. Довгий список гріхів лежить на шляху до будь-якого збагачення, так і досьє Хітеротів ховає багато таємниць ще з часів, коли їхній предок Філіп, торговець вовною з Касела, у середині XVIII століття прибув до Трієста.

Чому Барбара зустріла кінець війни в мишоловці свого острова? Замість того, щоб вчасно сховатися в Італії й зберегти собі життя, як це зробила донька власників «Вілли Марії» і тисячі інших. А могла. У монографії про Хітеротів, яку йому подарувала директорка музею, згадується лист, позначений як «Плани продажу маєтку», який Барбара надіслала своєму адвокатові в Трієсті Джуліану Анцелотті 1 серпня 1938 року, лише за рік до початку Другої світової війни. Може, плани продати острів Святого Андрія існували й раніше, коли ціни на нерухомість були вищими, і коли не було й тіні війни, що насувається? Чи Барбара була проти варіанту продажу, який, мабуть, обстоювала мама, схильна гасити борги коштом відчуження рухомого й нерухомого майна?

Барбара була першою з Хітеротів, яка злилася з життям малого рибальського містечка. Була добрим духом Ровіня. Коли сталася аварія в ровінській каменоломні, вона, ризикуючи власним життям, витягнула напівмертвого робітника з ями. За цей хоробрий вчинок з Риму прибуде орден за громадянські заслуги. З цього приводу Хітероти влаштовують у Ровіні свято. Лунатимуть музика та співи. Серед люду на площі будуть і майбутні екзекутори ОЗНА, які через дванадцять років, вночі, 30 травня 1945 року, заб’ють на смерть палками Хітеротів, завершивши в такий спосіб слідство проти ворогів народу. Але того квітневого дня 1933 року, коли все місто зібралося на святкування перед готелем «Адріатик», вони ще лиш юнаки з бідних ровінських будинків. Деякі з них вже виходять на рибалку, пропливають щодня повз острів Святого Андрія, де, серед піній і сосон, видніється палац Хітеротів. Розповіді про їхнє багатство з роками сягають розміру легенди. А коли в травні 1945 року Ровінь із островами Святого Андрія і Святої Катарини опиняється в зоні партизанської влади, багатство Хітеротів стає їхнім вироком. Це буде ще одна історія про масштаби людського зла.

З безпечної від історичних потрясінь і катастроф відстані легко лементувати, що потрібно було зробити свого часу. Та ж хіба не він був тим, хто наприкінці вісімдесятих років XX століття опирався татовій ідеї, яку гаряче підтримала лише сестра, продати дачу в Помері. Бо вже тоді відчувалося, що країна розпадається, що під маскою боротьби за демократію й громадянські свободи беруть владу сили темряви. У газетах було дедалі більше оголошень, в яких власники нерухомості з Сербії продавали дачі на Адріатиці. Белградці виїжджали з Ровіня. Стріляли в Горскому Котарі й у Славонії, а він і далі жив у марних сподіваннях, що в останню мить якийсь deus ех machina завадить катастрофі. Особливо дивною була його поведінка з огляду на те, що рік-два перед тим він активно читав мемуари й щоденники письменників, які жили в сутінкові періоди, у часи вибуху революцій і війн. І хоча мав досвід із другої руки, який недвозначно вказував на послідовність майбутніх подій, не змирився з ідеєю продажу будинку в Помері. Бо це б означало відмовитися від простору, який є його рідним краєм, відмовитися від спадку. Він не турист. Він не приїжджає до Пули на літо. Він живе в Пулі. І навіть якщо місяцями, роками його фізично немає в місті свого становлення, він належить тому місту. Пула живе в його романах. Немає такого кадастру, який може оскаржити його власність.

Мама, через свій патологічний страх перед переїздом, підтримала його пропозицію не продавати дім у Помері. Тато й сестра врешті погодилися на ситуацію status quo. Дванадцятого вересня 1991 року він востаннє скупався на пляжі кемпінгу в Помері. Сонце раптово зайшло за хмару. Вся затока опинилася в тіні. Його охопив панічний страх. Поплив до берега, який був всього за десяток метрів від нього. Здавалося йому, що стоїть на місці.