Читати книгу - "Андрій Лаговський"

— Я нічого проти того не матиму, — тупо й індиферентно сказав Лаговський. — Ти сама бачиш, з чим я схожий теперечки… Не те, щоб балакати з кимсь, — на світ дивитися не хочеться!.. Знесилений, виснажений…

— Ах!.. До того ж мені й так треба буде цими днями покинути Туапсе! — ніби згадала Зоя. — Я ж маю знов поїхати в Лазаревське!.. Може, навіть, довго не побачимося… Але час додому поспішати… Бувай здоров!..

Вони поцілувалися, щоб попрощатися, але в обох була в тім цілуванні байдужність: у неї через розчарування, у нього — через болючу фізичну хворість та й, мабуть, тож само через розчарування.

Зоя одійшла. Незабаром перестав чутися й шелест од її ходи. Лаговський зостався тут, щоб не разом з нею, а трохи пізніше вийти із схованки, бо не випадало, щоб люди, часом, побачили їх десь вкупі.

«Не любить вона мене, і не зустрінемся ми вже ніколи… — подумав він смутно й зовсім несвідомо, мов який п’яний, і дивився слідом за нею. — Але чи люблю і я її?.. І чи любив? Ет!..»

Це питання крутилося й виринало в його голові невиразно й темно, без усякого думання й формулювання — отак як крутиться й виринає плаваюча дрібна трісочка в збовтаній, скаламученій воді або як щось верзеться запамороченому. І з такою самою бездумною болісною каламутністю, наче з болючого просоння, пливла в голову й нудна відповідь на оте безтямне питання. Відповідь була: «Ні, ані люблю, ані любив»… Тільки ж усі ті гадки перелітали в голові Лаговського зовсім несвідомо, серед гнітючого туману. І єдине свідоме почуття, яке міг він зараз виразно в собі розчувати, це був хіба біль, тягучий фізичний біль; а в усякім разі ніяке кохання.

Він ще заждав скількись хвилин, щоб дати Зої час одійти. А в голові знов каламутно зачав виринати якийсь невідомий вірш, без слів, і без змісту, і без метру; потім той вірш повиразнішав, зробився метричним, але ще без слів; потім метричне стукотіння скристалізувалося в віршований четверостих — і от в пам’яті Лаговського сама собою процитувалася епіграма якогось лубочного російського поета:

На ложе девы молодой

Свою победу я восславил, —

И всю любовь с её тоской

В её объятиях оставил…

«Так оце такий кінець і мого роману, — з огидою подумав Лаговський, згадавши собі оце четверостишшя. — І чим я, університетський професор, і естетичний поет, і речник ідеалістичного кохання, одрізняюся од того неінтелігентного купчини, що склав той вірш? Ну, чим?! Та нічим!.. Мерзота мерзот і всяческая мерзота!..»

Він нервово зареготавсь. Але з того реготу струснулася голова — і йому здалося, що з голови в нього мозок вивалюється. Він разом ущух.

Потім він тихою ходою поволікся додому. Понурий, геть знесилений, він ледве тягся. Добрівши додому, він попросту звалився в ліжко. Ні про що він путтям думати вже більше не міг; всякі гадки, й почуття, й враження цибали в усі боки, наче перелякані жаби; єдине почуття, яке держалося в нім постійно, се було фізичне: ревматична ломота в костях та такий біль з усіх боків, ніби побито каменями шкуру на всім тілі… та ще тягучий туман у голові, що нив у ній і сверлував її.

— В мене в голові тепер і дум нема, а тільки якісь обривки, шматки… Голова не мозком, а брудними ганчірками та клоччям напхана! — саркастично прошепотів Лаговський, марно силуючися заснути.

XXI

Лаговський цим разом заслаб серйозно. Три дні він не вставав із свого ліжка; вдень мучився, що все тіло й нерви болять; вночі мучився, що не може ані заснути, ані задрімати гаразд; лежав зовсім знеможений. І до всього того душу гризло невідкличне каяття: чому він, стрічаючися з Зоєю, не був паном над собою, чому він допустив бруд до їхніх відносин. «Істерик! — лютував він на себе. — Жодних рефлексій, жодних задержних центрів у мене нема!.. Навіщо я животію, коли я не людина з твердою волею, а клубок нервів і стихія?.. Чи смію я відтепер поручитися за себе, що я не здатний і на всяку іншу мерзоту, на всякий навіть найгірший злочин?.. До чого всі мої пересвідчення, коли вчинки мої регулюються хвилевим афектом, а не пересвідченням?.. Чому я животію ще на світі?!»

Шмідтів він дуже затривожив своєю хоробою, якої вони й зрозуміти не могли. Генеральша думала, що це кавказька пропасниця, але професор уперто казав, що він не почуває нічого малярійного, і не хотів напихатися хініном, який йому надсилала генеральша щодня. Не хотів він також і лікаря до себе пускати, а казав, що він попросту втомлений.

— Оце так завсіди роблять учені люди в нашій Росії! — докірливо казав йому генерал Шмідт, бідкаючись коло його ліжка. — Російську людину або й палицею до науки не приженеш, або коли вже вона візьметься до науки, то працює без передиху доти, аж доки не впаде знеможена. Он у європейців — цього немає…

Англійський учений є заразом і спортсмен, що фізичного здоров’я нізащо не занедбає. Ба на що вже в Німеччині мода на вченість, на гелертерство — але й там учений працює якраз стільки годин на день, скільки він сам собі акуратно визначив: і хоч би яка була цікава робота, він ніколи не дозволить собі попрацювати й одну годину більше, ніж скільки визначив собі за норму… Через те заграничні вчені — довголітні; через те й робота в них у результаті продуктивніша, бо живуть вони більше літ, ніж наші вчені. А наші — не встигли ще й розцвісти, а вже в них сухоти, або так якось груди болять, або астма душить, або перенатуження з надмірної праці надходить… Ви, Андрію Йвановичу, любите науку — то хоч би задля науки пожаліли себе! Швидше помрете — менше й для науки зробите!.. Хіба ж можна так багато працювати, як ви працюєте?!

Професор мовчки слухав ції тиради, заплющуючи очі й силуючись задрімать. На генерала Шмідта він дививсь як на батька, і тепер з цього прихильного тону йому робилося ще важче, ще соромніше. «Що б він був сказав, коли б довідався, через яку причину я слабую?!» — з болем думав він, та й до горла йому і до грудей котилося, ніби кулька, якесь спазматичне хлипання… і він знав, що це — globulus hystericus[47]. Він аж легше оддихав, коли генерал із своєю