Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Це не розтягнення гомілки, Пате.

— Кілька років тому я працював з одним чоловіком, так його клієнт був параплегіком. Тепер він майже одужав. Відкрив для себе тріатлон тощо.

— Дивовижно, — сказала мама.

— То він розказав мені про нове канадське дослідження, яке доводить, що м’язи можна тренувати й вони зрештою згадають колишню діяльність. Якщо ви змусите їх щодня як слід працювати, як і синапс мозку, вони можуть відновитися. Закладаюся, якщо у вас буде справді хороший режим, ви помітите різницю в пам’яті м’язів. Адже Лу каже, що ви були активним чоловіком, перш ніж…

— Патрику! — вигукнула я. — Ти нічого про це не знаєш.

— Я просто намагався…

— Не треба. Справді.

За столом залягла тиша. Тато кашлянув і вибачився. Дідусь роззирнувся навкруги.

Мама хотіла запропонувати ще хліба, та потім, здається, передумала.

Коли Патрик заговорив знову, в його тоні був слабкий відтінок мучеництва.

— Це просто дослідження, я думав, воно може бути корисним. Але більш не говоритиму про це.

— Матиму на увазі, — ввічливо усміхнувся Вілл.

Я встала помити тарілки, просто щоб утекти з-за столу. Але мама насварила мене й сказала сісти.

— Ти іменинниця, — мовила вона, ніби взагалі дозволяла комусь щось робити. — Бернарде, принесеш курку?

— Ха-ха. Сподіваюся, вона не лопотить там крильми. — Тато всміхнувся та скорчив гримасу.

Решта вечора минула без пригод. Вілл геть-чисто зачарував моїх батьків. Але не Патрика. Вони з Вілллом майже не розмовляли. Коли мама принесла смажену картоплю, і тато, як завжди, намагався накидати собі більше, я облишила хвилюватися. Тато розпитував Вілла про все на світі: про життя до аварії, навіть про саму аварію, і Вілл, здається, не почував жодного дискомфорту, прямо відповідаючи на запитання. Насправді я сама довідалася багато нового про нього. Його робота, наприклад, була досить важлива, хоча Вілл намагався применшити свої досягнення. Він купував і продавав компанії та діставав від цього зиск. Не з першого разу тато дізнався, що Віллове уявлення про зиск — це шестизначне або й навіть семизначне число. Я визиралась на Вілла, намагаючись ототожнити чоловіка, якого знала, із безжальним бізнесменом із Ситі, якого він описував. Тато розповів йому про компанію, яка збирається поглинути меблеву фабрику, і, коли він назвав ім’я, Вілл кивнув, майже вибачаючись, і сказав, що знав тих людей і, певно, зробив би точнісінько так само. Те, як він це описував, не було багатообіцяльним для татової роботи.

Мама просто трусилася над Віллом, ходила коло нього. Спостерігаючи за її усмішкою, я зрозуміла, що в певний момент він перетворився на розумного молодика за столом. Не дивно, що Патрик розлютився.

— Святковий торт? — запитав дідусь, коли мама почала прибирати посуд зі столу.

Це було так чітко, так несподівано, що ми з татом приголомшено перезирнулися. За столом стало тихо.

— Ні. — Я обійшла навколо столу й поцілувала його. — Ні, дідусю. Вибач, але це шоколадний мус. Тобі сподобається.

Він кивнув на знак схвалення. Моя мати сяяла. Не думаю, що хтось міг подарувати мені кращий подарунок.

На столі з’явився мус, а з ним загорнутий у тонкий папір великий квадратний подарунок завбільшки з телефонний довідник.

— Подарунки, так? — запитав Патрик. — Ось. Ось мій. Він усміхнувсь до мене, кладучи його посеред столу. Я всміхнулась у відповідь. Зрештою не було часу сперечатися.

— Ходи, — сказав тато. — Розгорни його.

Спочатку я розгорнула їхній, обережно, щоби не порвати, я почала знімати папір. Це був фотоальбом, і на кожній сторінці красувала світлина одного року мого життя. Ось я маленька, а тут ми з Триною — серйозні кругловиді дівчатка, а це ось мій перший день у школі: на мені забагато заколок і завелика спідниця. Новіша світлина, де ми з Патриком, якого я посилаю подалі. І я, одягнена в сіру спідницю, — мій перший день на новій роботі. Між аркушами були Томасові малюнки, на яких він зобразив нашу сім’ю, мої листи, що їх писала зі шкільних поїздок, а мама зберегла, мої дитячі розповіді в них про відпочинок на пляжі, загублене морозиво та чайок-злодійок. Гортаючи альбом, я лиш один раз завагалася, коли побачила дівчину з довгим темним волоссям, відкинутим за спину, і перегорнула сторінку.

— Можна подивитися? — запитав Вілл.

— Це не найкращий рік, — відказала мама, гортаючи перед Віллом альбом. — Тобто наче все гаразд. Але ж ви знаєте, як усе тепер… Якось дідусь побачив передачу про подарунки своїми руками, і я подумала, що це буде… це щось… означатиме.

— Так і є! — Мені на очі навернулися сльози. — Це чудово. Дякую.

— Деякі світлини вибирав дідусь, — сказала мама.

— Гарно, — завважив Вілл.

— Мені дуже подобається, — раділа я.

Найсумніше було бачити, з яким полегшенням перезираються батьки після моїх слів.

— А тепер мій! — Патрик штовхнув коробочку по столу. На мить я запанікувала: «Якщо це обручка — я не готова, я ще навіть не усвідомила, що тепер маю власну спальню». Відтак розкрила коробочку, а там, на темно-синьому оксамиті, лежав тонкий золотий ланцюжок з невеличким кулоном-зіркою. Він був милий, ніжний і однозначно мені не підходив. Я не ношу таких ювелірних виробів і ніколи не носила.

Я дивилася на кулон і думала, що сказати.

— Це чудово, — промовила, коли Патрик нахилився через стіл і почепив його мені на шию.

— Радий, що тобі подобається, — сказав він і поцілував мене в губи. Присягаюся, раніше він ніколи не цілував мене так перед моїми батьками.

Вілл дививсь на мене з байдужим виразом обличчя.

— Гадаю, настав час десерту, — мовив тато, — перш ніж стане надто гаряче. — Він засміявся зі свого жарту. Шампанське явно підняло йому настрій.

— У сумці є щось для тебе, — спокійно сказав Вілл. — У тій, що на спинці мого візка. В помаранчевій обгортці.

Я витягла з нараменника Віллів подарунок.

Моя мати завмерла з ложкою в руці.

— Вілле, ви приготували Лу подарунок? Це дуже люб’язно з вашого боку. Бернарде, хіба це не люб’язно з його боку?

— Авжеж, люб’язно.

На обгортці були намальовані яскраві китайські кімоно. Не варто й казати, що я б у жодному разі не викинула її. А може, навіть і пошила б щось за малюнком-зразком. Я зняла стрічку й відклала її вбік. Далі розгорнула обгортку, а потім тонкий обгортковий папір, що був усередині. Звідти на мене дивилися такі знайомі чорно-жовті смуги. Я витягнула з пакунка тканину, і в моїх руках опинилися дві пари чорно-жовтих колготок. Це були колготи дорослого розміру, непрозорі, з такої м’якої вовни, що вони майже вислизали крізь пальці.

— Я в це не вірю! — вигукнула я