Читати книгу - "Том 12"

але нехай же і чужий егоїзм поважає. Ні, Лаговський ще й хвалив Володимира за цинічне «розперізування» своєї «душі» і не бачив, що душа в сьому ніякої ролі не грала, бо ще гірше закутувалась у несвідомість від тих сповідів. Лаговський не поміг Володимирові в його побиванні над своїм нігілізмом — то ж була справді серйозна хвороба — і збував його жартами про tristitia, коли зовсім не в ній ко-

1 Бути іноді надокучливим (франц.),— Ред.

2 Абатами (франц.).— Ред.

8 Скорботі (лат.).— Ред.

рінь (інакше більшість людей була б такими нігілістами). І хто зна, може, Лаговський тим поміг загасити ту іскру божу, яка часом виблискувала в душі Володимира, от, наприклад, після читання політичних віршів Гейне та часописі «Права»; може, який Прометей зумів би з тієї іскри ціле багаття розпалити, але Лаговський не був тим Прометеєм, і се вже не Володимирова вина — може, й но вина Лаговського, але ж і не заслуга, за яку варто любити. Лаговський міг би сказати просто: ви справді хворі душею, але я корувати вас не вмію, тільки я люблю вас і хотів би помогти вам найти ліпшого лікаря, ніж я. Може, се одно положило б початок одужуванню Володимира та й не довело б до взаємного «розчарування». Але Лаговський трохи сам заразився від своїх друзів (бо сам по собі він не такої вдачі) отим поглядом на людей, як на «об'єктів», що мають нас тільки бавити або тішити, і в його жалю за ними мені чується трохи жаль дитини по знищеній забавці, ні, дитина часто буває альтруїстичніша, бо не раз» розбивши сама ляльку, плаче над нею: «Бідна ляля!» А Лаговський плакав: «Бідний я!» Не жаль йому було ні Зої з її зламаною гордістю і забрудненою славою (адже ж і він докинув того бруду на неї), не жаль було і Шмідтів, що несвідомо втратили найбільший в світі скарб — приязнь. А може ж, і їх боліла тая втрата? Ми сього не знаємо, бо ні Лаговський, ні автор про те не згадали. Правда, єсть якийсь натяк і на те, але побіжний і невиразний... а шкода, бо роман вийшов би глибшим, якби всі його діячі не були такими крайніми «суб’єктивістами». Але й так се вийшла не «амеопа без музору», а думлива і чутлива річ, з тілом і кров’ю, з серцем і душею. Рівності б тільки (всякої рівності) їй більше і більше гармонії! Та на се є надія. Як Ви скажете, товаришу?

От Вам і ціла розправа з моїх «вражень» вийшла. Тільки чи мали Ви терпеливість, щоб її прочитати?

А щодо тої практичної поради, якої Ви просили у мене, то я Вам от що скажу: таки не вадило б кілька карто-чок вирізати з Вашого роману. Ви самі знаєте, яких. Не всі ж «чителники» такі «обстріляні птахи» в літературі всякої школи, як я, то, може, іншому й книжка випаде з рук, а се буде шкода, на мою думку. Та й ідея Вашого твору зовсім не вимагає такого naturalisme a outrance 19 скоріш навіть затемшосться ним. Не мучте Ви себе стільки другий раз, щиро прошу Вас, дорогий товаришу, бо я виразно почуваю, як тяжко Вам сей натуралізм дається (ну, хоч би ота сцена з гризінням пальця!..). А тим часом у Ваших ліричних віршах (вони ж Вас менше мучать?) далеко більше живої правди, ніж у сих натуралістичних «протоколах вівісекції». Може, тому я здатна любити Ваші вірші так, як, певне, ніколи не зможу любити сього роману, хоч він гідний всякої поваги.

Певне, Ви скажете (або мовчки подумаєте), що в моїх «враженнях» є чимало спеціально жіночого. Не раз і мені пригадався, пишучи, Ваш дотеп на жінок: «ви маєте рацію, але мені здається інакше»; тільки ж се не таке дурне речення з боку жінки, як воно видається одразу. Бачите, мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але т і л ь к и з них обох може вийти щось ціле і справедливе (ми тільки не звикли одважно казати: «я маю рацію» а кажемо несміливо: «мені здається», mais c’est une fagon de рагіег *). От, наприклад, в погляді на Амалію і Зою Ви з Вашими героями una pars 85, а я і ті жінки — altera pars 86. Отже, не забувайте відомого юридичного правила...

Написала я недавно одну невелику драматичну поему і хотіла б присвятити її Вам, але то в тім разі, якщо вона Вам справді до душі припаде, а не так тільки, «нічого собі» здасться. Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї «ні гарячий, ні холодний». Будьте їй ворогом або другом і скажіть мені щиро, що і як Ви про неї думаєте (отак, як я про Ваш роман сказала). Я вам її згодом пришлю, а Вимені потім одішліть (так, як уже раз було), тільки дуже довго не тримайте, бо вона рветься в світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить, коли попи не з’їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще «гірша» від «Одержимої».

1 Ви трохи винні в її народженні, бо розбудили в мені думки в сьому напрямі своїм листом, де є слово про євангеліє і Вашу сперечку про нього з Вашим старим учителем.

Тому мені здається, що моя поема рідна Вам, і я б хотіла зв’язати якось Ваше імення з нею. Але се, як Ви схочето і позволите.

Ваших «Сассапідів» я ще не читала, проте дякую за пих, як і за роман. Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профанка в таких матеріях. Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так, наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила!

А чи не годі вже мені балакати — як Ви думаєте? Ну, та вже, либонь, не хутко другого такого листа напишу — от нехай-но запряжусь в «обов’язки», то вже не до балачок буде... А все-таки воно часом нічого й запрягтись, аби