Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Здавалося, що вже час прибути на місце! Місіс Уелдон знемагала від втоми. Вона не могла більше продовжувати подорож. Шкода було дивитися й на її маленького сина. Личко Джека палало під час нападів лихоманки й було біліше за крейду, коли напади минали. Мама страшно стривожилася й, не довіряючи догляду за ним навіть старої Нан, не спускала тепер дитини з рук. Так, давно слід було прибути на місце! Якщо вірити американцеві, то цього дня, 18 квітня, маленький загін до вечора ступить за огорожу гацієнди Сан-Феліче.

Дванадцять днів мандрів тропічним лісом, дванадцять ночей, проведених під відкритим небом, — цього було досить, аби підірвати сили навіть такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут ще й хвороба маленького Джека, позбавленого необхідного догляду, відсутність ліків. Будь-яка мати на її місці прийшла б у розпач.

Дік Сенд, Нан, Том та його товариші краще долали труднощі й утому. Запаси харчів, щоправда, закінчувалася, але дотепер загін мав усе необхідне. Тому стан їхнього здоров’я був задовільний.

Щодо Герріса, то здавалося, що цей чоловік, ніби був створений для довгих подорожей непролазними нетрями, й утома не мала над ним влади.

Проте Дік помітив, як в міру наближення до гацієнди Герріс став стурбованим і не таким говірким, як раніше. Здавалося, мало би бути все навпаки. Так принаймні вважав юнак — він із кожним днем усе менше довіряв американцеві. Одного не міг зрозуміти Дік: з якою метою мав би їх обманювати Герріс? На це запитання юнак не знаходив відповіді. Але він постійно пильнував за своїм провідником. Ймовірно, той відчував, що Дік його в чомусь підозрює. Ця підозрілість «юного друга», певно, й була однією з причин похмурої заклопотаності американця.

Загін рушив у дорогу. Ліс рідшав. Непрохідні хащі змінилися невеликими гаями, між якими лежали широкі галявини. Чи передувало це справжній пампі, про яку казав Герріс?

Перші години походу не дали Діку нових приводів для занепокоєння. Проте дві обставини вразили його. Самі по собі вони не мали особливого значення, але за тих обставин, в яких перебували мандрівники, не можна було нехтувати навіть дрібницями.

Дік Сенд звернув увагу на дивну поведінку Дінго. Всі ці дні собака біг, опустивши ніс до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто йшов слідом. Він або тужливо мовчав, або жалібно завивав, і в тому витті вчувалися чи то біль, чи то жаль. Але в цей день гавкіт собаки раптом став дзвінким, сердитим, часом навіть лютим. Дінго гавкав тепер так само як на палубі «Пілігрима», коли там з’являвся Негоро. Неясна підозра промайнула в голові Діка Сенда. Вона перейшла у впевненість, коли старий Том сказав йому:

— От дивно, містере Діку! Дінго не обнюхує більше трави, як усі ці дні. Бачите, він тримає ніс за вітром, шерсть на ньому скуйовджена, він дуже збуджений. Можна подумати, що він відчуває…

— Негоро, чи не так? — підхопив Дік. Юнак вхопив за руку старого негра й зробив йому знак говорити тихіше.

— Так, Негоро, містере Діку. Мені здається, він йде слідом за нами…

— Я й сам так думаю, Томе. Ймовірно, зараз він зовсім близько від нас.

— Але навіщо він це робить? — запитав Том.

— Можливо, Негоро не знає місцевості, — відповів Дік Сенд. — Тоді цілком зрозуміло, що він йде за нами по п’ятах. Або…

— Або що? — схвильовано запитав Том, дивлячись на Діка.

— Або, навпаки, він занадто добре знає місцевість, і тоді…

— Але як Негоро може знати цю країну? Адже він ніколи не бував тут!

— Ніколи не бував тут?… — прошепотів Дік. — Не знаю. Але одне не викликає сумнівів: Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, перебуває десь поруч.

Він урвав свою промову й гукнув собаку. Дінго знехотя наблизився.

— Ату! — сказав Дік. — Негоро, Негоро, Дінго! Ату його!

Пес люто загавкав. Ім’я суднового кока справило на нього звичне враження, і він кинувся вперед, ніби Негоро причаївся за найближчим чагарником.

Герріс побачив цю сцену і підійшов до юнака.

— Що ви сказали Дінго? — запитав він крізь зуби.

— О, нічого особливого, — відповів жартівливо старий Том. — Ми запитували в Дінго, чи немає звісток про одного нашого супутника з корабля, який кудись зник.

— Ага, — сказав американець, — це той португалець, судновий кок, про якого ви мені розповідали?

— Так, — відповів Том. — Судячи з шаленого гавкоту Дінго, цей чоловік має бути десь неподалік.

— Як він міг дістатися сюди? — запитав Герріс. — Ви, здається, казали, що він ніколи не бував у Болівії?

— Якщо тільки він не приховав цього від нас, — відповів Том.

— Навіщо йому було б це приховувати? — запитав Герріс. — Утім, можна обшукати чагарники. Що, якщо бідолаха потребує допомоги? А якщо він потрапив у халепу?…

— Ні, у цьому немає потреби, — сказав Дік Сенд. — Якщо Негоро зумів дістатися сюди сам, він може й вибратися звідсіля без нашої допомоги!

— Як хочете, — відповів Герріс.

— Замовкни, Дінго! — прикрикнув Дік Сенд, аби припинити неприємну розмову.

Друге спостереження, яке зробив юнак, стосувалося коня американця.

За його поведінкою непомітно було, що стайня десь близько. Кінь не втягував ніздрями повітря, не пришвидшував кроку, не іржав — словом, нічим не виявляв нетерпіння, властивого коням, коли наприкінці тривалої подорожі вони відчувають наближення відпочинку. Кінь Герріса, який багато разів бував на гацієнді, йшов стежкою так байдуже, начебто