Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

«Ні, якщо взяти до уваги поведінку коня, то нашій мандрівці ще далеко до завершення!» — думав юнак.

Напередодні Герріс стверджував, що маленький загін перебуває лише за шість миль від гацієнди; до п’ятої години після полудня із цих шести миль, безсумнівно, вже було пройдено не менше чотирьох. Проте кінь усе ще не відчув стайні, та й ніщо навколо не видавало близькості такої великої плантації, як гацієнда Сан-Феліче. Навіть місіс Уелдон, вся в турботах про свою дитину, дивувалася тому, що місцевість як і раніше видається пустельною й ненаселеною. Жодного тубільця, жодного слуги з гацієнди, яка б мала бути так близько! Чи не заблукав Герріс? Місіс Уелдон відігнала цю думку: нова затримка загрожувала загибеллю її маленькому Джекові…

Герріс, як і колись, йшов поперед загону. Але він вдивлявся у темряву лісу, повертав голову то праворуч, то ліворуч з таким виглядом, ніби він не дуже був упевнений у собі й в дорозі, якою йшов.

Місіс Уелдон заплющила очі, аби не бачити цього. За рівниною, завширшки з милю, знову виднівся ліс, але не такий густий, як на заході; маленький загін знову ступив під покров високих дерев.

О шостій годині вечора подорожани підійшли до заростей чагарників, крізь які, ймовірно нещодавно, пройшла череда якихось великих тварин. Дік Сенд уважно озирався навкруги.

На висоті, що набагато перевищує людський зріст, гілля було поламане. Трава на землі була прим’ята, і місцями на вологому ґрунті виднілися великі сліди; такі сліди не могли належати ані ягуарам, ані кугуарам. Чиї ж це ноги залишили такі сліди? Може, тут проходив лінивець? І чому гілки обламані так високо? Тільки слонам під силу було прокласти таку просіку в чагарнику й вибити такі величезні сліди у вологому ґрунті. Одначе слони не водяться в Америці! Ці величезні тварини не живуть у Новому Світі, і їх ніколи не намагалися акліматизувати там.

Виходить, припущення про те, що сліди належать слонам, потрібно було відкинути як зовсім неймовірне.

Дік Сенд ні з ким не поділився думками, які виникли, коли помітив ці загадкові сліди. Він навіть не запитав про це в американця. Та й чого міг він очікувати від людини, яка намагалася видати жирафів за страусів? Герріс вигадав би яке-небудь фантастичне пояснення, але становище загону від цього анітрішки б не змінилося. В усякому разі, Дік склав собі певну думку про Герріса. Він відчував, що це зрадник. Дік чекав лише випадку, аби зірвати з нього маску, і все говорило юнакові, що цей випадок не змусить себе довго чекати. Але яка таємна мета могла бути в Герріса? Що готував він людям, які довірилися йому?

Дік Сенд продовжував вважати себе відповідальним за долю своїх супутників. Більше ніж будь-коли на ньому лежала турбота про порятунок усіх, кого катастрофа «Пілігрима» викинула на цей берег. Тільки він один міг урятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду матір, її маленького сина, негрів, кузена Бенедикта. Але якщо юнак міг спробувати щось зробити як моряк, перебуваючи на борту корабля, то що він міг вдіяти, відчуваючи небезпеку, запобігти якій не мав змоги.

Дік Сенд не хотів заплющувати очі перед жахливою істиною, що з кожною годиною ставала все більш ясною й незаперечною. П’ятнадцятирічному капітанові «Пілігрима» у хвилину грізної небезпеки знову доводилося брати на себе важку місію командира й керівника. Але Дік не бажав завчасно тривожити бідну матір Джека, — доки не настане час діяти. І він нічого не сказав навіть тоді, коли раптом побачив попереду, на березі досить широкої річки, що перетинала їм дорогу, величезних тварин, які швидко рухалися під прибережними деревами.

«Гіпопотами! Гіпопотами!» — кортіло йому крикнути.

Але він промовчав. Дік йшов за сотню кроків попереду загону, і, крім нього, ніхто не помітив цих приосадкуватих коротконогих і товстошкірих тварин бурого кольору. У них була велика голова й широка паща, що оголювала величезні, більше фута завдовжки, ікла.

Гіпопотами в Америці?!

До вечора загін йшов уперед, докладаючи чимало зусиль. Навіть найвитриваліші починали відставати. Час вже було б прибути на місце! Або ж потрібно робити зупинку для нічлігу.

Заклопотана маленьким Джеком місіс Уелдон, може й не зауважувала, яка вона стомлена, але сили її закінчувалися. Інші учасники походу перебували не в кращому стані. І лише один Дік не піддавався втомі: він черпав енергію й стійкість з усвідомлення свого обов’язку.

Близько четвертої години після опівдня старий Том знайшов якийсь предмет, який лежав у траві. Це виявився ніж дивовижної форми із широким кривим лезом і товстим руків’ям зі шматка слонової кістки, прикрашеної досить грубим різьбленням.

Том підняв ніж і приніс його Діку Сенду. Розглянувши уважно знахідку, юнак передав її американцеві.

— Певно, тубільці недалеко, — сказав він.

— Справді, — відповів Герріс. — Але…

— Але? — повторив Дік Сенд, дивлячись просто в очі Геррісу.

— Ми мали б уже підійти до гацієнди, — нерішуче сказав Герріс, — але я не впізнаю місцевості…

— Ви заблукали? — жваво запитав Дік.

— Заблукав? Ні. Гацієнда має бути не далі як за три милі. Щоб скоротити дорогу, я пішов навпростець, через ліс… Здається, я помилився…

— Можливо, — сказав Дік Сенд.

— Я думаю, краще мені одному піти вперед на розвідку, — запропонував Герріс.

— Ні, містере Геррісе, — рішуче заявив Дік, — вам не треба відлучатися!

— Як знаєте, — відповів американець. — Але майте на увазі, що вночі мені не знайти дороги.

— Ну що ж! — вигукнув Дік. — Ми зупинимося на нічліг. Місіс Уелдон не відмовиться провести ще одну ніч під відкритим небом, а завтра з настанням дня ми знову рушимо в дорогу. Останні дві-три милі можна буде пройти за годину.

— Згоден, — сказав Герріс. Цієї миті Дінго гучно загавкав.

— Назад, Дінго, назад! — погукав Дік Сенд. — Ти чудово