Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

зросли майже удвічі. Марек тепер ходив у нових шикарних джинсах Levi’s Strauss і супермодних кросівках Adidas. З’явилися гроші на оновлення житла: було придбане розкішне ліжко з рідкісним на той час ортопедичним матрацом для Вікторії Борисівни і найкращий телевізор. Планували осучаснити кухню. У дружини відставного майора Марек придбав, знов-таки для матері, майже нове імпортне демісезонне пальто і модельні туфлі на високих підборах. Вікторія Борисівна трохи оговталася і тепер виглядала значно краще. Іноді вона навіть дозволяла собі купити дорогу косметику, сходити на масаж, зробити стрижку і манікюр. Окрім того, щоліта вони з Мареком їздили то на Азовське море, то в Крим на Чорне.

Але все добре колись-то закінчується: навесні 1984 року старий начальник автоколони – дядько Володя – раптово помер, а новий керівник, молодий і амбітний, вирішив перебудувати всю роботу. Отож були звільнені майже всі механіки і частина водіїв, під роздачу потрапив і Марек. Але юнак не надто сумував, бо отримав непогану вихідну допомогу і масу вільного часу.

Дядько Сашко переймався долею свого «хрещеника», побоюючись, що безробітний юнак сплутається з поганою компанією, отож замовив за нього словечко перед керівництвом нафтовидобувного комплексу в Сибіру. Тепер Марек працював техніком в Уренгої разом з дядьком Сашком. Звісно, попервах було важко звикати до холоду, до виснажливої роботи, та й годували погано: макарони і тушонка, рибні консерви і згущенка – і жодних овочів та фруктів. Але поступово юнак звик, втягнувся в роботу. Головне – платили дуже добре, регулярно і без затримок, та й графік роботи був зручним. Цілий місяць працювали практично цілодобово, не відпочиваючи й не висипаючись, але потім вахта закінчувалася, і зміна роз’їжджалася по домівках на три місяці – відсипатися удосталь і від’їдатися.

Наприкінці квітня 1985 року в Києві стояла майже літня спека. Місяць тому Марек повернувся з вахти і саме збирався поїхати з матір’ю на море. Цього разу хотілося побувати в Сочі – недарма ж казала героїня фільму «Москва сльозам не вірить»: «В Сочі, я гадаю, хоча б раз у житті відпочиває кожна людина»! Благо гроші, привезені цього разу з Уренгоя, дозволяли таку розкіш. Зняти номер в найкращому готелі, харчуватися цілий місяць в ресторанах, ходити на пляж, концерти, екскурсії!..

Але матір оголосила, що вони їдуть до Одеси наприкінці травня, коли їй затвердять відпустку. А житимуть на зйомній квартирі біля Привозу.

– Так до моря буде далеко! – намагався заперечити Марек.

– Зате до базару близько, – заперечувала Вікторія Борисівна. – Будемо вранці ходити на ринок, купувати рибу, м’ясо, овочі, фрукти. А вже потім буде тобі і море, і купання, і повітря. А вечорами – театри, концерти, прогулянки Дерибасівською.

Марека такий відпочинок не влаштовував, але чи варто було заперечувати матері?.. Останнім часом відносини між ними потеплішали, літня поштарка з нетерпінням чекала на повернення молодшенького з вахти, а коли він нарешті приїжджав – щиро раділа його приїзду. У відповідь Марек тішив її обновками: модними імпортними чобітками, цигейковою шубкою з розкішним коміром з чорнобурки, шикарною лисячою шапкою. А оленячі торбаза[58], розшиті бісером, викликали заздрість і водночас гордість всього жіночого колективу рідного поштового відділення. Отож подумавши як слід, він лише рукою махнув:

– Гаразд, хай буде Одеса! А в Сочі якось іншим разом…

Вони, нарешті, купили новий куточок на кухню, розкладний двоспальний диван для Марека і два крісла, а на підлогу в спальні Вікторії Борисівни постелили яскравий довгошерстий вовняний килим ручної роботи, привезений Мареком з Тюмені.

Жодних звісток про Любомира не було. Вікторія Борисівна попервах нудьгувала, ночами навіть плакала, однак згодом змирилася. Років зо три тому Марек кілька разів зустрічав брата в метро, але той навіть не привітався, а просто проскочив повз молодшого, втупивши погляд в підлогу. Подейкували, нібито КІНГ він кинув і працює бухгалтером на заводі.

Матері, нарешті, підписали відпустку, валізи були спаковані, квитки до Одеси придбані. Але Вікторія Борисівна вирішила наготувати їжі в дорогу: адже їхати вони мали понад 12 годин… Отож взявши сина, відправилася за покупками по магазинах і на Житній ринок. Ходили майже годину, купили горіхи, печиво і шоколадні цукерки. На ринку Вікторія Борисівна набрала м’яса на битки, а ще товстий шмат сала, балик, сир і жирну сметану. Купили навіть меду на домашній торт. Потім пройшлися по овочевих рядах – набрали картоплі, моркви, цибулі, помідорів і огірків. Марек подумки лютився, проте мовчки ніс за матір’ю важкі полотняні торби з продуктами.

Вони вже виходили з ринку, як раптом Вікторія Борисівна встала, немов укопана. Погляд її був прикутий до автостанції, Марек подивився в той бік і помітив брудного бомжа в пожмаканій подертій сорочці, сірих заплямованих штанях і старезній заношеній кофті. Раптом скрикнувши:

– Любомире! – стрімголов кинулася до жебрака.

Той здригнувся від її крику, повільно озирнувся. Це і справді був він – її старшенький. Мало що лишилося від його колишньої вроди. Він дуже схуд і змарнів, колись гарне обличчя було пошматоване глибокими зморшками, волосся з легкою сивиною на скронях стирчало врізнобіч, а попереду на чолі утворилася велика лисина. Вікторія Борисівна підбігла до нього, ніжно обійняла і спитала:

– Що сталося?!

Він мовчав, чи то не в змозі відповісти, чи то чогось соромлячись.

– Ходімо додому, – прошепотіла нарешті засмучена мати. І Любомир слухняно пішов за нею та Мареком. Про свої нещастя розповів уже вдома.

Як виявилося, батька Світланки – Савелія Пантелійовича – незабаром після весілля дочки посадили на 15 років. Стаття була суворою: за злодійство в особливо великих розмірах. Добре, хоч «вишку» не дали… Багато майна конфіскували, втратили, зокрема, дачу. Щоправда, обидві квартири залишилися. Теща переселилася до дітей. Світланка кинула інститут першою, але влаштовуватися на роботу не поспішала. Довелося Любомиру облишити мрії про аспірантуру й шукати роботу. Трикімнатну квартиру вони здавали в найм, але грошей все одно бракувало. Тепер Любомир дедалі частіше чув бурчання тещі про свою нікчемність і ниття дружини про розлучення…

Старший брат перетворив їхнє життя на суцільний хаос і жах. Мати щоранку запевняла молодшенького, що в Одесу вони поїдуть неодмінно, але ввечері приходив Любомир, і вона забувала про вранішню обіцянку. Марек зібрав речі й вирішив їхати сам, але Вікторія Борисівна не відпустила його, плакала і благала залишитися, просила пробачити її. Одного вечора їй довелося викликати «швидку». Доки мати хворіла, Любомир не з’являвся.

Час минав, відкладені на відпустку гроші танули з кожним днем. Марек не міг залишити хвору матір саму. Коли ж їй стало краще – негайно з’явився Любомир. Він немовби мав приховану камеру