BooksUkraine.com » Сучасна проза » Вальс на прощання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вальс на прощання"

137
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вальс на прощання" автора Мілан Кундера. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52
Перейти на сторінку:
на порозі смерті чудове. Той, хто ніколи не дивився у вічі смерті, не знає цього, та я, пане інспекторе, знаю це, тим-то і кажу вам, що зроблю все, аби лиш довести, що ця дівчина невинна.

— Проте я спробую це зробити, — сказав інспектор. — Адже є і третій підозрюваний. Це пан Бертлеф, американський підприємець. Він сам зізнався, що небіжчиця збула з ним останню ніч свого життя. Нам можуть заперечити, що якби він був убивцею, то, звісно ж, не зізнався б у цім самохіть. Та це заперечення не витримує критики. Під час учорашнього вечірнього концерту всенька зала бачила, що пан Бертлеф сидів поруч із Руженою, а потім пішов із нею ще до кінця концерту. Пан Бертлеф знає, що за таких умов ліпше зізнатися відразу, ніж чекати, поки його виведуть на чисту воду інші. Пан Бертлеф казав нам, що Ружена була задоволена цією ніччю. Нічого дивного! Пан Бертлеф не лише спокусник, а й американський підприємець, він має купу грошви і паспорт, що дає йому змогу їздити всеньким світом. Ружена скніє у цій дірі й марно шукає нагоди вирватися з неї. У неї є хлопець, який хоче побратися з нею, та це простий механік. Якщо вона одружиться з ним, то назавжди визначить свою долю й ніколи звідси не вирветься. Нікого в неї більш тут нема, то вона не пориває з ним. Та заразом вона не хоче і пов’язати себе з ним остаточно, бо їй не хочеться втрачати надію. І тут з’являється чужинець із ґречними манерами, і вона втрачає від нього голову. Вона вже думає собі, що він одружиться з нею, й вона покине назавжди цю забуту Богом глушину. Спершу вона була скромною коханкою, та потім стала дедалі дужче гнітити його. Дала йому на здогад, що не відмовиться від нього, а потім почала його шантажувати. А Бертлеф жонатий і в нього є дружина, якщо не помиляюся, він любить її, вона народила йому дитину, якій уже рік, і завтра вона має приїхати сюди з Америки. Бертлеф будь-що хоче уникнути скандалу. Він знає, що Ружена завжди носить тюбик із транквілізаторами, знає, на що схожі ті пігулки.

У нього широкі зв’язки за кордоном, та й грошей чимало. Він завиграшки може замовити виготовлення отруйної таблетки, що на вигляд така сама, як і Руженині ліки. Під час тієї чудесної ночі, коли Ружена спить, він підкладає отруту в її тюбик. Гадаю, пане Бертлефе, — виснував інспектор урочистим тоном, — ви єдина особа, яка мала мотив убити медсестру, і єдиний, у кого була така змога. Прошу зізнаватися.

У кімнаті запала тиша. Інспектор довго дивився Бертлефові у вічі, а Бертлеф терпляче і мовчки дивився на нього. На обличчі його не видно було ні приголомшення, ні образи. Врешті він сказав:

— Не дивують мене ваші висновки. Оскільки ви нездатні викрити убивцю, то вам треба знайти когось, на кого ви переклали б цю вину. Один з таємничих законів життя полягає в тому, що невинні мусять покутувати за винних. Прошу вас, заарештуйте мене.

22

Усе довкола було огорнуте м’якими сутінками. Якуб зупинив авто в селі, розташованому лише за кілька кілометрів від прикордонного посту. Йому хотілося ще трохи продовжити останні хвилини свого перебування у цій країні. Він вийшов надвір і трохи пройшов вулицею.

Та вулиця не була красива. Попід низенькими хатами валялися іржаві мітки дроту, загублене колесо від трактора, клапті подертої бляхи. То було бридке і занедбане село. Якуб подумав собі, що те іржаве залізяччя схоже на нецензурну лайку, яку рідна країна жбурнула йому в лице на прощання. Він пройшов до краю вулиці, де був майдан, а посеред нього ставок. Ставок теж був занедбаний і геть укритий ряскою. Коло берега бовталося декілька гусей, яких намагався нагнати лозиною якийсь хлопчак.

Якуб обернувся, щоб податися до авто. Раптом помітив дитяче обличчя за шибкою у вікні сільської хати. Хлопчик, якому було насилу п’ять років, дивився крізь шибку на ставок. Може, він стежив за гусьми, може, за хлопчаком, який поганяв їх лозиною. Він був за шибкою, і Якуб не міг відвести від нього погляду. То було дитяче личко, та особливу увагу Якуба привернули окуляри. Дитина носила величезні окуляри, в яких угадувалися грубі шкельця. Голова її була маленька, окуляри були великі. Дитина носила їх, мов тягар. Носила їх, наче свою долю. Вона дивилася крізь них, немов крізь ґрати. Авжеж, ту оправу вона носила мов ґрати, які доведеться тягати на собі всеньке життя. І Якуб дивився в очі хлопчини, немов крізь ґрати окулярів, і його раптом переповнив глибокий смуток.

Сталося це так раптово, наче ото річка вийшла з берегів і розіллялася луками. Давно вже не почувався Якуб таким сумним, мабуть, цілі роки. Бував він уїдливий, іронічний, але не сумний. Аж смуток ураз навалився на нього, аж він із місця рушити не міг.

Він бачив дитину, вбрану в ґрати, і йому було шкода її й усієї цієї країни, і він думав, що мало любив цю країну, недостатньо любив її, і йому було сумно від цієї недоброї і невдатної любові.

І тоді йому раптом спало на думку, що любити цю країну заважала йому гордота, гордота шляхетності, гордота широкої душі, гордота витонченості; нерозсудлива гордота, яка спричинилася до того, що він не любив своїх ближніх, що ненавидів їх, бо вбачав у них убивць. І тоді він згадав, як поклав отруту в тюбик незнайомої дівчини, і що він і сам убивця. Він був убивця, і гордота його розсипалася на порох. Він став одним із них. Він був братом цих сумних убивць.

Хлопчина у великих окулярах стояв за вікном, наче укопаний, прикипівши поглядом до ставка. І Якуб подумав, що дитина ця нічого недоброго не вчинила, не винна ні в чому, а вже прийшла на світ з поганим зором і такою буде до кінця свого життя. І ще подумав, що все, чим докоряв він людям, було даністю, з якою вони народжувалися, й що вони несли її з собою, наче тяжкі ґрати. І тоді спало йому на думку, що сам він не має ніякого переважного права на шляхетність і що найвища шляхетність — це любити людей, хоч вони і вбивці.

І він знову згадав про ту блакитну пігулку, і подумав, що поклав її до тюбика неприємної йому медсестри, як своє виправдання; як прохання долучити його до них; як благання, щоб вони

1 ... 51 52
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вальс на прощання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вальс на прощання"