Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Наступного ранку я важко відходив від уже хронічного похмілля. Мало не рачки дістався до льоху, де знайшов трилітрову банку солоних огірків і лікувався розсолом. Звичайно, я міг собі дозволити випити півпляшки пива і не мучити себе. Але я не міг гарантувати собі, що цією дозою все закінчиться. А клятва є клятва.

Так, борючись із похміллям, я відлежався весь день і надвечір мене почало відпускати. Перестало трясти, голова вже не кружляла, як вранці, а думки набули послідовності. Я вийшов на кухню, де мати збиралася готувати вечерю.

– Їсти будеш? – Вона спитала, не підводячи на мене погляд. Образилася і була певна, що я знову в дрова.

– Мам, а насмаж картоплі, будь ласка. З цибулею. Як у дитинстві.

Почувши зв'язне мовлення, вона зважилася і подивилася мені в очі.

– Відійшов трохи?

Я кивнув:

– Протверезіти – протверезів. А ось чи відійду від усього, що відбувається, – велике питання.

Мати мовчки зітхнула, я поставив чайника і вийшов надвір. Потрібно сходити у літній душ. Я зовсім запустив себе за ці дні.

Прохолодна вода допомогла остаточно відновитись. Вийшовши з душу, я посидів, перекурив і повернувся до хати, де вже закипіла вода і смачно пахло смаженою картоплею.

Я в чашці розвів окріп з холодною водою і взяв з полиці приладдя для гоління. Опинившись біля дзеркала, побачив, що за тиждень перетворився на якогось бомжа. Взявши в руки бритву, почав повільно голити щетину, що відросла.

– Ма, м'ята-ромашка в будинку є? – організм вимагав якогось трав'яного відвару, щоби підлікуватися.

– Є, завари собі. – Вона полегшено видихнула. Якщо я переходив на трав'яні збори, значить, не все втрачено і невдовзі все повернеться у звичне, а головне тверезе, русло.

Я перестав голитися, залив окропом квіти і листя, а потім сів за стіл, чекаючи вечері. По матері бачив, що вона має до мене питання, але розмови вона першою не починала. Мені треба було комусь виговоритись, а вона завжди вміла мене вислухати і підтримати. Тому я заговорив сам:

– Мам, у мене ж дівчина є. Там, у місті.

Я мішав квіти і листя в чашці і спостерігав за тим, як вир у чашці захльостує їх. Також відбувалося останнім часом і зі мною. Мене понесло в вирі подій, і я не міг зупинитися.

– Калинова?

– Угу, Калинова. Виходить, ти в курсі?

– Ще б пак мені не бути в курсі. Спочатку Лє… – вона осіклася, побоялася, що одна згадка про сусідку викличе в мені новий напад агресії, – …сусіди говорять про вас. Та й батько її приходив.

Я скинув брову.

– Коли?

– В кінці літа. Сказав, що ти його дочку скривдив і попередив, що якщо не відчепишся – то бути тобі калікою.

Я махнув рукою у повітрі:

– Це я вже чув. Ось тільки... запала вона мені в душу. Глибоко дуже.

Мати перемішала картоплю в сковороді й сіла на сусідній стілець.

– Ось що я скажу тобі, Олексію. Тобі вирішувати. Але я, як мати, маю право на свою думку.

Вона зробила паузу, мабуть, збираючись із думками. Так, приємний початок розмови. Багатообіцяюче…

Я відпив з чашки трав'яний чай і дивився на матір в очікуванні.

– Калинова – молода, розумна та красива. Але вона тобі не пара. І ти сам чудово розумієш, щоб бути разом, комусь із вас доведеться майже повністю змінити свій спосіб життя. А, можливо, зламати себе. Я вже мовчу про масу перешкод на вашому шляху у вигляді її батьків, відстані, її навчання. Живемо ми небагато. Приведеш до нас – потіснимося, і я прийму її за дочку. Але чи це життя буде, сину?

Вона глибоко зітхнула. Тепер збиралася вже з духом, бо за логікою зараз йтиметься про Олену. І я не помилився.

– А Олена з поважної родини. Не знаю, що вона в тобі знайшла, ти в мене той ще дурень. Але вона любить тебе і вірна тобі з самого дитинства. Живуть вони багато. Люба ставиться до тебе, як до власного сина та для коханого зятя їй нічого не шкода. До того ж, Господь послав вам дитинку! Живу, справжню, яка чутиме, відчуватиме, розумітиме. І що вона почує та усвідомить? що рідний батько її зрікся? Що маленька та беззахисна вона виявилася не потрібна?

Вона знову відійшла до плити перемішати картоплю і додала:

– До того ж ми сусіди. І я, і Люба будемо поряд, зможемо допомагати вам з Оленою. Повір, молодій сім'ї така допомога зайвою ніколи не зайва.

Я мовчки слухав її. Як мати, вона мала рацію. Хотіла, щоб я став розсудливим, обзавівся сім'єю і нарешті подорослішав. Щодо родини Олени – вона також говорила правду. Але внутрішнє заперечення щодо спільного життя з Оленою мене не залишало. Все було дуже просто та зрозуміло на словах. Але на ділі... не зрозуміло, що робити з почуттями та власними бажаннями.

Я вляпався по повній, і тепер мені потрібно брати на себе відповідальність і розгрібати всі ці проблеми.
Ми мовчки повечеряли. Мати більше ні про що питати мене не стала. Дала мені можливість зважити всі «за» та «проти».

Після вечері я зняв телефон із зарядки і вийшов надвір. Вечір був напрочуд теплим, а небо сяяло тисячами зірок, наче влітку. Я ліг у дворі на саморобний гамак і дивився в небо. Десь там була та сама зірочка. Свідок мого до Асі кохання. При спогаді про неї дихання сперло, і мої думки знову переключилися на тему дитини. Я так хотів тоді, щоб Кася виявилася вагітною. І ось золота цеглина впала мені на голову, а я виявився без каски. Сумно посміхнувшись, помітив, що сльози підступили до очей. Але чоловіки не плачуть. А тепер я дорослий чоловік. Вже точно.

Я дістав з кишені спортивних штанів телефон і почав переглядати пропущені дзвінки: три з роботи, п'ятнадцять від Асі. Маса непрочитаних повідомлень:

"У тебе все нормально? Я дуже хвилююсь!"

Так, мала... Якби ти знала, як я сам хвилююся. І ні, у мене ні хера не нормально!

Але замість того, щоб описати їй свої думки, швидко набрав повідомлення:

«Ась, вибач, сильно захворів, телефон лежав розряджений. Не хвилюйся, вже все гаразд. Давай зустрінемося біля фонтану 14 жовтня о першій годині дня? Раніше не зможу, треба відпрацьовувати пропущені зміни».