Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Майк заціпенів, а потім заблимав очима, немовби вперше Діану побачив.

― Я думаю, це питання не потребує відповіді, ― натягнуто відповів він. Наступної миті Майк нахилився до Діани, не спускаючи дивного погляду, і зашепотів: ― Свої почуття я залишу при собі, гаразд? Тобі не зашкоджу. За це навіть не переживай. ― Він раптом обережно стиснув її лікті. ― У мене є завдання: зробити час твого правління максимально комфортним. Саме цим я і збираюсь зайнятись. Але, як завжди, є декілька «але»… ― Майк спохмурнів. Його очі потемнішали, перетворившись на дві сині крижинки.

― Одним із цих «але» є Темний Лорд? ― запитала Діана, відчуваючи, як у її грудях поселяється задушливе безнадійне почуття. Майк кивнув, ще міцніше стиснувши її лікті. Його очі стали майже чорними.

― Вперше про нього ми почули три століття тому, ― розпочав Майк. ― У різних кутках імперії Пір року почали знаходити загадкові послання з загрозами, а в самому Королівстві ― написи з крові на вікнах чи дзеркалах. ― Він мимоволі здригнувся. ― Але Судді чомусь вирішили включити режим очікування. Може, здалося? Може, пронесе? ― незадоволено промовив він.

― Прокрастинатори… ― Діана похитала головою.

― Так, «у яблучко». ― Його вуста витягнулись у болісній посмішці. ― Якби я жив у той час, точно на місці не сидів би. Пішов би по свіжим слідам! Але... Мене тоді не було на світі, а дорогоцінний час упущений. Темний Лорд заліг на дно. Усі палали надією: можливо, він помер? Ха, дідька лисого! ― Він перевів подих. ― Як ти розумієш, нещодавно він знову вигулькнув. Незабаром після нашого народження почали з'являтися ті самі погрози, написані кров'ю. Ну і цього разу Темний Лорд не обмежився просто пустими балачками... ― Через мить мовчання Майк сказав те, від чого Діанина кров бурхнула в ноги, а серце немов розрізали на дрібні шматочки: ― Спершу він втілив свої погрози в життя з моїми батьками, а потім ― з твоїми.

― Це… неправда… ― Її шлунок скрутило.

― А що тоді правда? ― Його очі гарячково заблищали. ― Твоя версія: як загинули твої батьки?

― У автомобільній катастрофі… ― розгублено пробелькотіла вона.

― І ти пам’ятаєш ту подію? ― Очі Майка звузилися. Діана заперечливо похитала головою. Вона ж дійсно нічого не пам’ятала. ― Хто тобі повідомив про аварію?

― Бабуся…

Діані почало здаватися, що вона зараз загине від ненормальних дрижаків. Майк, схоже, відчув її стан, тому що став заспокійливо гладити руки: від плечей до ліктів.

Він наморщив чоло, роздумуючи про щось своє. Нарешті Майк повільно мовив далі:

― Розумієш, Діано, у чому річ… Ти не могла просто так все взяти й забути. Просто не могла! Ми відрізняємося від людей ще й тим, що все добряче пам’ятаємо. Особливо емоційну сферу. Ти це могла помітити по своїх снах. Ми їх не забуваємо після пробудження. Пам’ятаємо до дрібниць. І всі пережиті емоції уві сні також. Тому… Ти не могла нічого забути. Це проти нашої сутності! Таке відчуття, ніби тебе чимось нака… ― він завис з роззявленим ротом, широко розкривши очі ― …чали… ― Майк швидко похитав головою й став сперечатися сам із собою: ― Та ну, не може бути… Хто посмів? Який сенс?

― Ти про що зараз?..

― Діано, ти випадково нічого не приймаєш на регулярній основі під соусом вітамінчиків чи чогось такого?

― Та ні… ― Вона жодних пігулок за своє життя не вживала.

― Погано… Це все дуже погано. Чорт! ― Майк відпустив Діану й відійшов на крок, невідривно дивлячись на неї.

Він здавлено застогнав і розвернувся. Швидко дістав чорного рюкзака десь з шухляди, став кидати до нього книги з полиць, а також нові свічки. Потім Майк хвилину простояв у заціпенінні й став затушувати ті свічки, які ж і запалював. Схоже, це він робив для того, щоб не турбувати Мей зайвою працею. Цю операцію він виконав у цілковитому мовчанні і в оранжереї.

Майк підійшов до дерев’яних непомітних дверей, дістав з рюкзака залізний ключ із дивною ручкою у формі розрізаної навпіл сніжинки, вставив його в замкову щілину й провернув, а потім торкнувся дверей ― ті зі скрипом відчинилися. Мабуть, їх давненько ніхто не відкривав.

В оранжерею миттєво ввірвався шум вітру та вогкий запах ― бути дощу.

Діана послідувала за Майком у розпачливих відчуттях. Вона почувала себе донезмоги розбитою, а всередині розпалювалась гнітюча порожнеча.

Ось після того, як Майк закрив двері тим самим ключем, Діана відчула щось прохолодне на плечах. Це Майк накинув на неї своє пальто.

― Зараз він тобі більше потрібний, ніж мені, а то помреш ще зарані від холоду, ― пробурчав він, дивлячись кудись вбік.

― Дякую… ― недовірливо прошептала вона, одягаючи пальто й повністю закутуючись в нього. Миттєво стало тепліше. Пальто ще пахло приємним цитрусовим ароматом, змішаним із корицею.

― Діано, ― озвався Майк через декілька кроків у бік її будинку. ― Дуже прошу: не зроби жертву моїх батьків марною.