Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

— Гаразд, засранцю, напросився! Хапаю кочергу! беру міцно в руку! його залізяку!.. коцюбу!.. Ах, молодість!.. Сьогодні так би не вчинив!.. замашна!.. залізяка! а він бачить!.. добре мене бачить… я над ним!.. згори!.. над головою!.. з таким прутом залізним!.. тримаю, мов списа!..

— Що так слабо? Що так слабо?.. кричить мені.

Тоді затоплюю йому в пику!.. Підводить носа… роззявляє пащеку! навмисно!.. навмисно! роздратовує мене!.. Я з розмаху обома руками! Буц!.. умився юшкою!..

— Що так слабо? Що так слабо?..

Арлетта на ліжку, он, гола, розчепірена… заходиться реготом! нестримним, гучним!.. дзвінким!.. і вже обоє!.. регочуть! регочуть!

— От Фердинан утнув! Ото утнув! Ги-ги-ги! га-га-га!

Стою, як дурень! Вони сміються, аж заливаються!.. обоє!.. Сміються з мене!.. я кумедний! Аж задихаються!.. Жбурляю кочергу у двері! у стулку! Вона падає! підскакує! Жюль їде за нею!.. Підбирає й подає мені, мовляв, давай іще… От блазень! Та кочерга мені вже не потрібна! Тоді він її підносить! Погрожує мені! Тиче, неначе хоче виколоти очі! для сміху! для сміху! Він! Він! з підлоги! з-під мене! із гондоли! От жартівник!

Лілі регоче й пирскає! пирскає! Заходиться від сміху! Тріпоче, наче рибка! Ліжко ходить ходором!

— А тепер забирайся!

Я їм обом набрид!.. Уже нареготалися!.. Направду!..

— А тепер забирайся!

Знову каже… шмат лайна!.. падлюка!.. гаразд!.. гаразд!.. справді! Бачу… вони заодно… гаразд!.. гаразд!.. Іду… Іду…

Тепер уже виходжу…

Отже, саме час… отож я міркую… саме про цю мить… саме цю!.. і потім продовження… все, що трапилося потім… пішли жахи… справжні жахи!.. як ми стали тими гнаними… хочу сказати навіть цькованими, нещаснішими за диких звірів!.. і не місяць!.. десять місяців!.. десять років!.. А потім іще «Срацасійний суд»… Ми вигодували багато звірів! Покинутих там і тут, котрі загубилися цьковані… багатьох підібрали… жоден з них не випробував того, що ми, наших страждань… Це впливає на характер, а як інакше… люди геть не уявляють собі, що таке десять років атюкання…

— А тепер забирайся! пришелепуватий! геть!

Досі чую.

Чотири рази викидав мене за двері!

А я ніяк не міг піти…

— Я виліплю тобі із глини твою Арлетку! з лакованої глини! Ось дивись!..

Гукає мені з вікна… прочиненого… Я на тротуарі… стою знетямлений.

— Язиком полакую, втямив, убивце! отак! Язиком!

Назвав мене убивцею! Мене!

Знав я його язика. Знав. Показує, як він його закручує!.. І руркою!.. і зигзагом!.. і вигином!.. і кінчиком!

Я стою… Цікаво подивитися! Він мене вабить.

Гукає Арлетту.

— Ходи сюди, Лілі! Ходи!

Щоб вона голою підійшла до вікна… вона підходить… сміється… вдоволена…

Гай-гай, вони заодно… заодно!.. На тротуарі більш нікого… Тільки я… Як телепень…

— Дивися, отак! Лапами! Лапами!

Показує, як ліпитиме! і лясь! по сідницях! по стегнах!.. а вона сміється… сміється! у неї сильні стегна, стегна дай Боже!.. носа розплющить одним порухом коліна! буц! і іскри в очах! Не вірите? а вона сміється!

— Гаразд, вертайся! нехай позує… хоче, щоб я бачив, як вона позує… іще!.. іще!.. щоб я знову зайшов… розважається… як ставиться до мене!.. обоє розважаються!.. обоє!.. та ось на вулиці з'являються постаті… в кінці вулиці… там, де завулок Ажіль… а щойно не було!.. та це поліцаї!.. заходжу назад! Він зачиняє жалюзі… власне спускає, припасовує… вони погано тримаються!.. працюватиме в глибині кімнати! у глибині і тільки у світлі газової лампи!… мерщій!.. поліція!.. світломаскування!.. зачиняйте все!

— Повертайся до ліжка! Лягай! Лягай!..

Знову в газовому світлі… розсунуті стегна… цицьки… шия… плечі… усе зелене… синє… трохи рожеве… плоть.

— Уявляєш задум?

— Поки що бачу все зеленим…

Кажу йому… як він її зобразить? зеленою? сірою?

— Вона тобі не подобається? Кажи, не соромся!..

— Знаєш… Знаєш…

— Тобі потрібна яловичина з кров'ю!.. чи герань!.. Певен, ти любиш герань!.. Квіти любиш, правда ж?.. га? троянди? не любиш троянд?..

Зненацька запитання… Навіть не знаю!.. Не знаю!.. мої естетичні смаки!.. не люблю зеленого і край!..

— Герань? мимрю я… герань?..

Він кидається до ліжка й копирсається під ним… у нього під ліжком купа акварелей… дістає гуаш у червоних тонах… квітку… азалію, здається… азалію…

— Тримай, дарую!

Він ніколи нічого мені не дарував…

— Так! Так! Бери! Убивце!

Кого убивця? Кого хотів убити? До чого це?

— Бери і йди! Іди, убивце! Дай нам спокій!

Ти ба! Знову виганяє!

— Згорни її! Згорни!

— Що згорни?

— Гуаш! Гуаш, телепню! правильним боком!

Є правильний бік…

— Чекай! Ще статуетку!..

Знову копирсається, дістає статуетку… із-під ліжка!.. Закидає мене подарунками!..

— Забирайся!

У мене обидві руки зайняті.

— Тпрусь! Тпрусь!

Не виходжу… Я у дверях… в інших… Я на тротуарі…

— Що? Що?

— Бігом! Бігом! Поліція! От телепень! Поліція! тривога!

Я не чув сирени… чи не дочув… Дивлюсь у небо… Він сказав тривога!.. Літаків не бачу… А ні, он якась смуга! Справді! Смуга! У формі велетенського «V»… але сирен не чув…

— Бігом! Бігом! От телепень! Бігом!

У мене дзвін у вухах, міг недочути… Каже біжи в метро. Не маю довіри до сирен… ніколи не мав!.. Плутаю… Вулиця безлюдна, це точно… поліція кудись поділася!.. Справді, ні душі!.. Отож таки тривога?… але ж тривоги цілий час!.. сирени!.. гучне нявчання!.. у мене теж свої сирени! свої власні! теж гучне нявчання!.. часом вуха ними геть забиті! гучним нявчанням!.. і не часом… часом годинами!.. в мене у вухах!.. І все ж… і все ж… «У метро! У метро!»… Наважуюсь… крок… другий… спотикаюсь… упускаю акварель!.. дарунок… «У метро! У метро!»… Упускаю статуетку… Мене хитає… крок… другий… випростуюсь!.. і бе-е-е! блюю! Несподівана нудота!.. там, недалеко… за двадцять кроків від його дверей… бачу тільки тротуар… і більш нічого… усе вибльовую на тротуар… стою рачки!.. рачки… треба б