Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

– Я дуже вдячна вам за порятунок, інтане Райс.

– Олександр. – До пельменів не завадило б додати якусь зелень, проте знайти її було непросто. – Мене звуть Олександр, а не Інтан. – У кутку холодильника виявилася консервація. Мабуть, на перший раз нормально. – А ви?.. – На «десерт» Сем узяв корм для домашніх лайсів і нарешті обернувся. – Як ви почуваєтесь? – запитав співчутливо, бо дівчина, що стояла за три кроки від нього, нагадувала привида.

Коли він витягав її із рятувальної капсули, то не звернув уваги на зовнішність. Не до того було. З усіх боків скалилися неприємності, розглядання потерпілих мало сенс відкласти до кращих часів. Дві дівчини, одна молодша і легша, друга старша і більша, руки й ноги на місці, одягнені в якісь сірі піжами. Якби Сем зустрів їх у натовпі, то не впізнав би.

Але тепер він бачив, що молодша пасажирка «ерки» хворобливо худа, ще трохи – і можна говорити про анорексію. Шкіра бліда, з жовтуватим відтінком, на щоках ні кровинки, а губи неприродно яскраві, як намальовані. Довге світле волосся звисало ламаною соломою, але зберігало сліди безжальної завивки. Вкриті блідо-рожевим лаком нігті розшаровувалися і тріскались. Очі дівчини почервоніли, на лівому не вистачало половини верхніх вій – ніби висмикнув якийсь збочений акуратист. З темними бровами теж було щось не так, проте без підказки Сем навряд чи зрозумів би, що саме.

– Дякую за турботу, інтане Райс… капітане Райс… – Співрозмовниця не витримала пильної уваги і опустила погляд. – Ви дуже люб’язні. Я хотіла б якось компенсувати… емм… ваш час і роботу.

– А ім’я своє назвати не хочете? – Досвід Сема підказував: часто прагнення до праці обернено пропорційні продуктивності. – Зв’язатися з рідними та друзями? Підібрати найближчий рейс туди, куди ви прямували «еркою»?

– «Принцеса», – прозвучало ледь чутно. – Її звали «Принцеса». А я… Називайте мене Фанні. Фанні… емм…

– Пізніше придумаєте. – Створювалося враження, що дівчину хитає як під час штормової погоди, і мучити її розпитуваннями не хотілося. – Повертайтеся до медпункту, Фанні, там вам допоможуть.

– Але я здорова!

«Угу, звичайно», – Сем знизав плечима і поніс їжу лайсу. План дій на найближчі години давно був готовий і не містив люб’язностей із людьми, які навіть своє ім’я сказати не можуть.

– Я буду корисна, інтане… капітане Райс! Я вмію прибирати, прати, готувати, робити три види масажу, співати, грати на семи музичних інструментах, дбати про…

– Спати вмієте? – грубувато перебив Сем.

Після довгої паузи (він встиг і сходити до лайса, що мирно спочивав на подушечці, пошитій із зоозахисної футболки Реббіта, і навіть підійти до власної каюти) на житловий поверх добралася Фанні і відповіла у своїй невпевненій манері:

– Напевно так.

– Тоді йдіть до себе і спіть. – Терпець урвався. – Хочете ще наказів? Не лізьте до лайса і тримайтеся подалі від Реббіта. Це лисий з татуюваннями. Є питання?

Вона дивилася, широко розплющивши очі, і мовчала. Смугаста футболка медички висіла на ній мішком, легінси трималися дивом, кеди шльопали під час ходьби. Бачити цю оду виснаженості не вистачало сил.

Сем переступив поріг і… Повернувся. Подумки вилаяв себе (вічно йому треба влізти не в свою справу!) і махнув Фанні, наказуючи йти слідом.

– Що це? – Вона озвалась аж біля трюму.

– Наша приватна катівня.

На яку ж іще відповідь очікували її нажахані очі?

– А…

– Півтори тонни шоколаду, – зволив пояснити Сем і мимохіть торкнувся медичного браслета. Той чомусь реагував на цей куток вантажного відсіку писком і короткими, на вигляд агресивними написами еліанською мовою. – Он від тої стіни і поки стоять коробки. Вибирайте, що сподобається, це не доставка, а так… Гостинець від одного надто хитрого замовника. Ми з командою вже шість місяців цим харчуємось, і досі живі.

– Вибачте, я не люблю солодке, – винувато зауважила Фанні. – Мені дуже прикро.

– Усі так кажуть, а потім скаржаться, що ваги зламано.

Дівчина завмерла перед купою ящиків як загіпнотизована.

– Точно, – пробурмотіла здивовано і наче радо. – Це ж так просто! Елементарно! Дешево і сердито! Спасибі, інтане Райс! Ви мене врятували.

Сем запідозрив, що подякували йому аж ніяк не за шоколад, проте не вимагав роз’яснень навіть щодо «інтана». Навіщо? У пам’яті і без того крутилося щось підозріле про правила звертання у злочинному середовищі Астри та найближчих до неї світів, а додатково засмучуватись не хотілося.

– Смачного, – побажав Сем за можливості добродушно.

Нагадав «Зарі» про сторонніх на борту (дві звичайні дівчини, одна ледве стоїть на ногах, друга ще в медпункті – простіше кажучи, загроза нульова) і вирушив на чесно заслужені кілька годин перепочинку.