Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Схоже, старання Олега ні до чого не призведуть. Бажаний тренер навідріз відмовляється працювати з його клубом.

Бачу, як Тітову неприємно чути усе це. Він намагається не показувати того, але його пухкі губи постійно стискаються в плоску лінію. І судина на скроні напнулася добряче, видаючи рівень напруги свого власника.

З цієї миті я сиджу у конференц-залі мов на голках. Мені щосекунди ввижається, що Олег ось-ось вибухне та висловить все, що думає.

Проте за чергові дві години перемовин виявляється, що в Олега дуже хороша витримка. Він не змінює навіть тону свого голосу, лишаючись максимально спокійним у непростих перемовинах з Робтоном та його командою.

На превеликий жаль, видатний тренер так і не погоджується працювати з футбольною командою нашого міста, якою наразі завідує Тітов.

Проводжаю усю делегацію до ліфта та усміхнено чекаю, поки за ними зачиняться двері.

Дивлюся на електронне табло, де поверхи поступово наближаються до першого, та полегшено зітхаю.

Нарешті можна спокійно посьорбати чаю та з'їсти подаровану недавніми відвідувачами англійську шоколадку.

Але, як завжди, Олег порушує мої обідні плани раптовим викликом до кабінету. Він злий і знервований через невдалий результат зустрічі з Робтоном.

Сипле мені завдань мов із кулемета: подзвони туди, збери те, відправ листа тому, продублюй звіт той, подзвони всім гравцям та повідом про завтрашню нараду, організуй досьє на кожного члена команди, підготуй статистику останніх ігор, зроби каву, замов їжі, запроси нинішнього тренера тощо.

Я бігаю на підборах по будівлі клубу мов навіжена. То до юридичного відділу заскочу, то до відділу кадрів спущуся, то до фінансистів зазирну. Хотіла разом ще до їдальні за обідом забігти, але так заклопоталась, що взагалі забула про їжу.

До шостої вечора я ледве виповзаю з-за столу. У роті жодної крихти не було з ранку, крім тієї подарованої шоколадки. Шлунок аж скавчить від голоду.

Ноги гудуть від кількості кроків, що сьогодні довелося пройти. Кілометрів десять точно здолала, якщо не більше. Шкода, що я не маю фітнес-браслета або годинника, який це може відстежити.

Голова розколюється від кількості виконаних за день дзвінків та доручень. Я втомлена настільки, що взагалі не пам’ятаю, що планувала робити після шостої.

Біля самого виходу мене наздоганяє Тітов, і ми обмінюємось кількома загальними фразами. Він пропонує підвести мене додому. Я не хочу погоджуватися на його пропозицію, але, відчинивши двері прохідної, охаю від подиву.

Рясна злива охопила місто. Суцільна стіна із дощу. Я майже встигаю сказати Олегові «так», коли крізь шум дощу вловлюю своє ім'я.

— Яночко, люба, я тут, — Андрій поспішає до мене з великою парасолькою. Цілує в щоку, щойно опиняється поряд. — Привіт. Поїхали хутчіше, поки ще вулицями модна проїхати.

— Вибачте, Олегу Юрійовичу, — я зніяковіло знизую плечима, обертаючись до Тітова.

Почуваюсь ніяково стоячи між двох чоловіків.

— Я розумію, — Олег кивком голови вітається з Самсоновим. — Добрий вечір, Андрію.

— Добрий, Олегу.

Мені здалося чи в Андрія насправді рипнула щелепа, коли йому довелося привітатися з моїм босом? Та й Олегу, судячи з напружених вилиць, теж не надто приємно бачитись з Андрієм.

Навіть не уявляю, як вони судове засідання витримують, якщо між ними висить така ворожа напруга.

Ще вранці я дала згоду на вечерю з Андрієм, то ж зараз тим паче не можу від неї відмовитися. Це виглядатиме безглуздо.

Хапаюся за Самсонівський лікоть та разом із ним біжу до машини. Сідаю на переднє сидіння та струшую зайву вологу з чобіт.

Поки Андрій оббігає капот, мій погляд цілком і повністю спрямований у бік Олега. Краплини дощу, що біжать по склу, розмивають його силует, але він і досі стоїть на порозі.

Я відчуваю, що його очі теж прикуті до мене.

Минають секунди. Дощ ще рясніше барабанить по автівці. Нічого до ладу не видно. Двірники не справляються з кількістю води, що ллється з неба. Але я ми з Олегом продовжуємо дивитися одне одному в очі.

Хто з нас моргне першим? Хтось програє?

Олег розриває наш дивний німий діалог першим.  Біжить без парасольки до своєї машини, що стоїть біля входу.

Навіть крізь щільно закриті вікна та дощ я чую, як свистять шини його позашляховика. Він зникає з обрію, щойно я кліпаю.