Читати книгу - "Гра янгола"

– А ви не пробували підсипати йому пекучого перцю в суп, щоб стимулювати кровообіг у потрібних місцях? – запитував я.

– Ти смієшся, шибенику, а мені вже сімдесят, і я не маю жодного, бодай поганенького онука.

Нас зустрів той самий метрдотель, який пам’ятав про мій останній візит, але цього разу без догідливої усмішки й без низьких поклонів. Коли я сказав йому, що не робив попереднього замовлення, він кивнув головою зі зневажливим виразом і клацнув пальцями, щоб підкликати офіціанта, який без церемоній провів нас до столу, що був, либонь, найгіршим у цій залі, біля дверей на кухню й запханий у темний і гамірний куток. Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин ніхто не підходив до нашого столу бодай для того, щоб принести меню чи налити в склянку води. Персонал обминав нас десятою дорогою, гримаючи дверима й не помічаючи ані нашої присутності, ані наших спроб привернути до себе увагу.

– Вам не здається, що нам ліпше звідси піти? – сказав нарешті Семпере-син. – Я задовольнився б одним ковтком у будь-якому місці…

Він не встиг промовити ці слова, коли я побачив їх. Відаль і його сеньйора підходили до столу в супроводі метрдотеля і двох офіціантів, які мало не переламувалися в поклонах. Вони сіли, і хвилини через дві розпочалася церемонія цілування рук; усі, хто був у залі, посунули вітати Відаля. Він відповідав на привітання з божественною грацією й ні з ким довго не розмовляв. Семпере-син, який відразу оцінив ситуацію, подивився на мене пильним поглядом.

– Мартін, із вами все гаразд? Ходімо звідси.

Я повільно кивнув головою. Ми підвелися й рушили до виходу, обходячи залу з протилежного боку від того, де стояв стіл Відаля. Перш ніж покинути залу, ми зустрілися з метрдотелем, який не завдав собі клопоту бодай подивитися на нас, і, коли ми вже виходили, я побачив у дзеркалі, яке висіло над рамою дверей, як Відаль нахилився й поцілував Крістіну в губи. Коли ми вийшли на вулицю, Семпере подивився на мене з глибоким смутком.

– Я дуже вам співчуваю, Мартін.

– Не переймайтеся. Просто я зробив поганий вибір. От і все. Якщо це вам не важко, то вашому батькові…

– … ні слова, – відразу погодився він.

– Дякую.

– Вони не варті вашої уваги. Що ви скажете, якщо тепер я запрошу вас до більш плебейського закладу? До їдальні на вулиці Кармен, яка в нас за спиною?

Апетит у мене пропав, але я охоче погодився.

– Гаразд. Ходімо.

Їдальня була поблизу від бібліотеки, і в ній зазвичай харчувалися за помірковану ціну жителі кварталу. Я ледве доторкнувся до страви, яка пахла незрівнянно краще, аніж будь-яка з тих, які мені довелося нюхати в «Мезон доре» за всі роки його існування, але вже за десертом я випив сам-один півтори пляшки червоного вина, і в голові в мене трохи зашуміло.

– Семпере, скажіть мені одну річ. Що ви маєте проти поліпшення раси? Чим можна пояснити, що молодий і здоровий громадянин, якого Всевишній нагородив такими високими перевагами, не хоче брати участі в найризикованішій грі з усіх, які тільки існують?

Син книгаря засміявся.

– А чому ви такі певні, що я не беру в ній участі?

Я доторкнувся вказівним пальцем до носа й підморгнув йому. Семпере-син кивнув головою.

– Ризикуючи, що ви назвете мене святенником і лицеміром, я скажу вам, що волію зачекати.

– Зачекати доки? Доки ваш інструмент вийде з ладу?

– Ви говорите, як мій батько.

– Розумні люди поєднують думку зі словом.

– Певно, ви хотіли сказати щось іще? – запитав він.

– Щось іще?

Семпере кивнув головою.

– Хіба я знаю… – промовив я.

– Певен, що знаєте.

– Ви ж бачили, яка користь із мого знання.

Я хотів налити собі ще один келих вина, але Семпере мене зупинив.

– Будьте розважливі, – сказав він.

– А ви таки справді святенник.

– Кожен є таким, яким він є.

– Це можна вилікувати. А що, як ми зараз підемо з вами в загул?

Семпере подивився на мене з жалістю.

– Мартін, буде краще, якщо ви зараз підете додому й добре виспитеся. Завтра буде вже інший день.

– Ви не скажете батькові, що я напився, гаразд?

Ідучи додому, я зазирав до не менш як семи барів, щоб продегустувати їхні трунки з високими градусами, і дегустував їх доти, доки під тим або іншим приводом мене не виставляли на вулицю, і я плентався ще сто або двісті метрів у пошуках нового порту, де можна було б кинути якір. Я ніколи не був добрим пияком і з наближенням до будинку з вежею так очманів від випитого, що не пам’ятав, ані де я є, ані де я мешкаю. Пригадую, що двоє офіціантів із ресторану в готелі «Два світи» на майдані Реаль потягли мене попід руки й посадили на лаву біля водограю, де я провалився у важкий і темний сон.

Мені наснилося, що я беру участь у похороні дона Педро. Криваве небо нависало над лабіринтом хрестів та янголів, що оточували велику усипальницю Відалів на кладовищі Монтжуїк. Мовчазна процесія людей у чорному оточувала почорнілий мармуровий амфітеатр, який утворював портик усипальниці. Кожна чорна постать тримала в руці велику білу свічку. На тлі світла від сотні свічок вимальовувалися контури великого мармурового янгола, що стояв, похилений від смутку, на п’єдесталі, під яким була розчинена гробниця мого наставника, а в ній – кришталевий саркофаг. Тіло Відаля в білому одязі й з розплющеними очима лежало під склом. Чорні сльози стікали по його щоках. Від процесії відокремився силует його вдови Крістіни, яка впала навколішки перед труною, заливаючись слізьми. Один за одним учасники процесій проходили перед померлим і клали по чорній троянді на кришталеву труну, аж поки накрили її всю, і видно було тільки обличчя небіжчика. Двоє гробокопачів без облич опустили труну в могилу, дно якої було затоплене густою темною рідиною. Саркофаг плавав на поверхні крові, яка потроху просочувалася крізь щілину під віком кришталевої труни. Помалу-потроху саркофаг опускався, і кров накрила труп Відаля. Але перед тим як його обличчя зникло цілком, очі мого наставника ворухнулися й він подивився на мене. Зграя чорних птахів злетіла в повітря, і я кинувся навтіки, заблукавши в лабіринті стежок нескінченного міста мертвих. Лише далекий плач допоміг мені знайти вихід і втекти від зойків чорних постатей, які поставали переді мною й благали, щоб я забрав їх із собою, щоб урятував їх від вічної темряви.

Мене розбудили два жандарми, лупцюючи по нозі кийками. Уже смеркло, і протягом кількох секунд