Читати книгу - "Гра янгола"

– Ну ж бо, кабальеро, ходіть додому й там проспіться від свого перепою, гаразд?

– Слухаюсь і підкоряюся, пане полковнику.

– Покваптеся, а то я вкину вас до буцегарні, і подивимося, чи там вам захочеться жартувати.

Я не став чекати, поки мені це повторять. Я підвівся, як міг, і потяг додому, плекаючи надію, що прийду раніше, аніж мої ноги заведуть мене до ще одного сумнівного закладу. Подорож, яка за нормальних обставин забирала в мене десять або п’ятнадцять хвилин, тепер розтяглася втричі. Нарешті, описавши кілька чудернацьких петель, я добувся до дверей свого дому, щоб так, ніби моя лиха доля не хотіла сьогодні випускати мене зі своїх рук, знову зустрітися з Ізабеллою, яка цього разу сиділа у внутрішньому передпокої мого маєтку, чекаючи мене.

– Та ви п’яний, – сказала вона.

– Та певно, що п’яний, інакше мені не примарилося б, що я натрапив на тебе опівночі й що ти спиш під дверима мого дому.

– А я не мала куди більше йти. У мене з батьком виникла дискусія, і він прогнав мене з дому.

Я заплющив очі й зітхнув. Мій мозок, ослаблений випивкою та смутком, був неспроможний надати форму потоку заперечень та лайки, що штовхалися на моїх губах.

– Тобі не можна тут залишатися, Ізабелло.

– Будь ласка, лише на цю ніч. Завтра я пошукаю місце в пансіоні. Я благаю вас, сеньйоре Мартін.

– Не дивися на мене очима зарізаного ягняти, – погрозливо сказав я.

– До того ж мене викинули на вулицю з вашої вини, – сказала вона.

– З моєї вини. Оце так вигадала. Ти не знаєш, чи маєш хист до літератури, але палкої уяви в тебе аж надміру. Яка ідіотська причина спонукає тебе вважати мене винним у тому, що твій шляхетний батько виставив тебе на вулицю?

– Коли ви п’яний, то говорите казна-що.

– Я не п’яний. Я ніколи у своєму житті не був п’яний. Відповідай на запитання.

– Я сказала батькові, що ви наймаєте мене помічницею і, починаючи від сьогодні, я присвячуватиму всі свої зусилля літературі й уже не зможу працювати в його крамниці.

– Чого, чого?

– Ми можемо увійти в дім? Мені холодно, а мої сідниці задерев’яніли від тривалого сидіння на кам’яних сходах.

Я відчував, що голова в мене йде обертом, а до горла підступає нудота. Я підвів погляд і подивився на тьмяне світло, яке пробивалося зі слухового вікна над сходами.

– Чи це мені кара небесна, щоб я покаявся за своє непутяще життя?

Ізабелла простежила за моїм поглядом, заінтригована.

– З ким ви розмовляєте?

– Я ні з ким не розмовляю, це монолог. Прерогатива п’яного. Але завтра вранці я піду поговорю з твоїм батьком і покладу край цьому абсурду.

– Я не знаю, чи це добра думка. Він заприсягся, що, коли ви потрапите йому на очі, він вас уб’є. Він має дробовик-дубельтівку, сховану під прилавком. Він такий. Одного разу він убив віслюка з тієї рушниці. Це було влітку поблизу Архентони…

– Замовкни. Ні слова більше. Нехай буде тиша.

Ізабелла кивнула й дивилася на мене очікувальним поглядом. Я знову заходився шукати ключ. Я зараз був неспроможний сперечатися з цим красномовним дівчиськом. Мені треба було впасти на ліжко й втратити тяму, і то якнайшвидше. Я шукав ключа хвилини дві без видимих результатів. Нарешті Ізабелла, не кажучи ні слова, підійшла до мене й засунула руку в кишеню мого піджака, у якій я нишпорив уже разів сто, і знайшла ключ. Вона показала мені його, і я кивнув, визнавши свою поразку.

Ізабелла відчинила двері на поверх і допомогла мені звестися на ноги. Вона відвела мене до спальні, як інваліда, і допомогла впасти на ліжко. Примостила мою голову на подушку й скинула з мене черевики. Я дивився на неї збентеженим поглядом.

– Зупинися, я не хочу знімати штани.

Вона розстебнула мені ґудзики на шиї й сіла біля ліжка, дивлячись на мене. Усміхнулася зі смутком, не характерним для її віку.

– Я ніколи не бачила вас таким сумним, сеньйоре Мартін. Це через ту жінку, так? Яку я бачила на фото? – Вона взяла мою руку й погладила її, намагаючись мене заспокоїти. – Усе минає, повірте мені. Усе минає.

Попри мою хіть, очі в мене наповнилися слізьми, і я відвернув голову, щоб вона не бачила мого обличчя. Ізабелла погасила лампу на нічному столику й залишилася сидіти біля мене, слухаючи, як плаче цей жалюгідний пияк, не ставлячи жодних запитань і не пропонуючи мені нічого, крім свого товариства й своєї доброти, аж поки я провалився в сон.

7

Мене розбудила агонія похмілля, тиск на мої скроні й пахощі колумбійської кави. Ізабелла поставила біля ліжка столик зі щойно звареною кавою, а також тарілку з хлібом, сиром, шинкою та одним яблуком. Вигляд їжі викликав у мене напад нудоти, але я простяг руку до кавника. Ізабелла, що спостерігала за мною, стоячи у дверях, де я її не бачив, підійшла й налила мені кави в піалу, розплившись в усмішці.

– Випийте повну піалу, і похмілля як рукою зніме.

Я взяв піалу й надпив.

– Котра година?

– Перша пополудні.

Я з шумом випустив повітря з грудей.

– І скільки годин ти вже не спиш?

– Годин сім.

– І що ти робила?

– Прибирала та наводила лад, але тут роботи на кілька місяців, – сказала Ізабелла.

Я відпив іще один ковток кави.

– Дякую, – промурмотів я. – За каву. І за прибирання, але ти не мусиш цього робити.

– Я роблю це не для вас, якщо саме це вас турбує. Я роблю це для себе. Якщо я житиму тут, то не хочу боятися, що прилипну, коли неумисне прихилюся до чогось.

– Житимеш тут? Ми, здається, домовилися з тобою, що…

– Тссс… – прошепотіла Ізабелла.

Я замовк, погодившись на тимчасове замирення. Зараз я не міг і не хотів сперечатися з Ізабеллою. Ще буде час повернути дівчину в її родину, коли похмілля мене відпустить. Я спорожнив піалу третім ковтком і повільно підвівся. Не менш як п’ять або шість голок устромилися мені в мозок. Я застогнав. Ізабелла підтримала мене рукою.

– Я не інвалід. Можу й сам собі допомогти.

Ізабелла відпустила мене на пробу. Я ступив кілька кроків до коридору. Ізабелла супроводжувала мене, тримаючись дуже близько, ніби боялася, що я в будь-яку мить можу впасти. Я зупинився біля туалету.

– Ти дозволиш мені помочитися самому? – запитав я.

– Робіть це обережно, – промурмотіла дівчина. – Я залишу вам сніданок