Читати книгу - "Людина розумна"

приймаємо долар у платню тому, що віримо в Бога та міністра фінансів США. Саме вірою пояснюється, чому наші фінансові системи так тісно пов’язані з нашими політичними, соціальними та ідеологічними системами, чому фінансові кризи часто спричинюються політичними подіями та чому ціна акцій на фондовому ринку може підніматись або опускатись, залежно від самопочуття трейдерів певного ринку.

Спочатку, коли були створені перші версії грошей, люди не мали віри такого роду, тому доводилося призначати «грошима» речі, що мали справжню внутрішню цінність. Яскравим прикладом є перші відомі гроші в історії – шумерські ячмінні гроші. Виникли вони В Давньому Шумері приблизно 3 тисячі років до нашої ери, у той самий час, у тому самому місці та за тих самих обставин, що й письмо. Як письмо з’явилося у відповідь на потреби покращити управлінську діяльність, так і ячмінні гроші виникли у відповідь на потреби покращити економічну діяльність.

Ячмінні гроші являли собою просто ячмінь – фіксовані обсяги ячмінного зерна, які використовувались як універсальний засіб оцінки та обміну всіх інших товарів та послуг. Найпоширенішою мірою була сила, що дорівнювала приблизно одному літру. Було налагоджено масове виробництво стандартних чаш місткістю одна сила, тому, коли люди хотіли щось купити чи продати, відміряти потрібний обсяг ячменю було нескладно. Заробітна платня теж встановлювалася та виплачувалась у силах ячменю. Робітник отримував 60 сил на місяць, робітниця – 30. Майстер міг заробляти від 1,2 до 5 тисяч сил. Звісно, навіть найненаситніший майстер не міг з’їсти 5 тисяч літрів ячменю на місяць, але він міг використати те, що не з’їв, для купівлі решти товарів – олії, кіз, рабів та ще чогось поїсти, крім того ячменю.[62]

Навіть попри те, що ячмінь має внутрішню цінність, було нелегко переконати людей використовувати його більше як гроші, ніж як просто ще один товар. Щоби зрозуміти причину цього, просто задумайтесь, що могло б статись, якби ви приперли повний мішок ячменю до свого місцевого торгівельного центру та намагалися купити за нього сорочку чи піцу. Продавці, мабуть, покликали б охорону. Проте побудувати віру в ячмінь як перший платіжний засіб було порівняно легко, бо ячмінь має природну біологічну цінність. Люди можуть його з’їсти. З іншого боку, ячмінь було складно зберігати та транспортувати. Справжній прорив в історії монетарної системи стався, коли люди почали вірити в гроші, що не мали природної цінності, але які було легше зберігати та транспортувати. Такі гроші з’явилися в Давній Месопотамії в середині ІІІ тисячоліття до нашої ери. Це був срібний шекель.

Срібний шекель був не монетою, а шматочком срібла вагою 8,33 грами. Коли Кодекс Хаммурапі проголосив, що знатний чоловік, який вбив рабиню, повинен сплатити її власникові двадцять шекелів срібла, це означало, що він мав сплатити 166 грамів срібла, а не двадцять монет. Більшість монетарних термінів у Старому Заповіті означають, скоріше, міри срібла, а не монети. Брати Йосипа продали його ізмаїльтянам за 20 срібняків, або 166 грамів срібла (за ціною рабині – зрештою, він був іще юнаком).

На відміну від сили ячменю, шекель срібла не мав внутрішньої цінності. Срібло не можна їсти, пити чи використовувати як одяг, при цьому воно надто м’яке для виготовлення корисних інструментів – орала або мечі зі срібла зламалися б одразу, неначе зроблені з алюмінієвої фольги. Срібло та золото використовують переважно в ювелірних виробах, коронах та інших статусних символах – предметах розкоші, які члени певної культури ототожнюють з високим соціальним статусом. Цінність їх є суто культурною.

З часом міра ваги дорогоцінних металів породила монети. Перші монети в історії людства викарбував приблизно 640 років до нашої ери цар Аліат у Лідії, що на заході Анатолії. Ці монети мали стандартну вагу золота або срібла та карбувалися зі спеціальним впізнаваним зображенням, що повідомляло про дві речі. По-перше, воно вказувало, скільки дорогоцінного металу містить монета. По-друге, воно ідентифікувало владу, яка випустила монету та яка гарантувала її склад. Майже всі монети, що перебувають в обігу сьогодні, є нащадками тих давніх лідійських монет.

Монети мали дві важливі переваги перед немаркованими зливками металу. По-перше, зливки потрібно було ретельно зважувати для кожного розрахунку. По-друге, зважити зливок було замало. Треба було ще перевірити справжність металу. Адже як би швець дізнався, що зливок срібла, який йому сплатили за черевики, дійсно відлитий зі щирого срібла, а не свинцевий, лише вкритий ззовні тонким шаром срібла? Монети допомогли вирішити ці проблеми. Викарбуване на них зображення вказувало на їхню точну цінність, тому шевцеві не потрібно було тримати під рукою ваги. Ще важливіше, зображення на монеті було свого роду підписом тієї чи іншої політичної влади, яка гарантувала справжність монети.

27. Одна з найперших монет в історії, Лідія, VІІ ст. до н. е.

Форма та розмір зображення сильно варіювалися протягом усієї історії, але за своєю суттю повідомлення на ньому було завжди тим самим: «Я, великий король Такий-То, даю вам моє персональне слово, що цей металевий диск містить точно п’ять грамів золота. Якщо хтось насмілиться підробити цю монету, це означатиме, що він підробив мій власний підпис, що може заплямувати мою репутацію. Я покараю такого негідника найсуворішою карою». Ось чому підробка грошей завжди вважалася значно серйознішим злочином, ніж інші шахрайські дії. Адже виготовлення фальшивих грошей є не просто шахрайством – це порушення суверенного права, підривна діяльність проти влади, привілеїв та особи правителя. Воно називалось юридичним терміном «образа величності» (зрада величності) і зазвичай каралося тортурами та жорстокою смертю. Допоки люди вірили у владу та непохитність свого правителя, вони вірили його монетам. Геть чужі люди могли легко дійти згоди щодо вартості римського денарію, бо вірили у владу та непохитність римського імператора, чиє ім’я та зображення прикрашали цю монету.

У свою чергу, влада імператора спиралася на денарій. Лишень задумайтесь, як складно було б підтримувати функціонування Римської імперії без монет – якби імператор мусив збирати податки та платити заробітну платню ячменем та пшеницею. Було би просто неможливо збирати податки ячменем десь у Сирії, везти їх до центральної скарбниці в Римі, а потім знову повертати до Британії, щоб заплатити тамтешнім легіонам. Так само було б надзвичайно складно підтримувати імперію, якби самі мешканці Риму вірили в золоті монети, а галли, греки, єгиптяни та сирійці відкидали цю віру, покладаючись на мушлі каурі,