Читати книгу - "Дюна"

Бевт підвів погляд і заговорив із повним ротом їжі:

— Подейкують, буцімто фримени ходять туди, вони мандрують будь-куди і вже знайшли мокряники та криничники в південних широтах.

— Мокряники та криничники?

Кайнс квапливо відказав:

— Це лишень дикі чутки, міледі. Таке трапляється на інших планетах, але не на Арракісі. Мокряник — це місце, де вода так близько підступає до поверхні, що до неї легко можна докопатися, знайти за певними ознаками. Криничник — це різновид мокряника, де можна витягнути воду через соломинку… подейкують.

«Я чую обман у його словах», — подумала Джессіка.

«І чому він бреше?» — замислився Пол.

— Як дивно, — сказала Джессіка, а сама подумала: «„Подейкують…“ Яка цікава химерність мови побутує тут. Якби ж вони тільки знали, як сильно це демонструє їхню залежність від забобонів».

— Я чув, у вас є примовка, — сказав Пол, — що вишуканість приходить із міст, а мудрість — із пустелі.

— На Арракісі є багато примовок, — відказав Кайнс.

Перш ніж Джессіка встигла поставити нове запитання, офіціант схилився над нею із запискою. Вона розгорнула її, побачила почерк Герцога та кодові знаки, швидко проглянула їх.

— Вам усім буде приємно почути, — сказала вона, — що Герцог надіслав нам утішні новини. Справу, яка змусила його полишити нас, залагоджено. Зниклий транспортувальник знайдено. Харконненівський агент серед екіпажу вбив усіх і полетів до бази контрабандистів, сподіваючись продати машину там. І шпигун, і транспортувальник повернулися до нас.

Вона кивнула Туекові.

Контрабандист кивнув у відповідь.

Джессіка склала записку й заховала її в рукав.

— Я радий, що не дійшло до відкритого бою, — сказав банкір. — Люди так сподіваються, що Атріди забезпечать мир і процвітання.

— Особливо процвітання, — зауважив Бевт.

— Можливо, варто перейти до десерту? — поцікавилася Джессіка. — Я попросила нашого шеф-кухаря приготувати каладанські ласощі: рис понджі в соусі дольса.

— Звучить чудово, — сказав виробник дистикостів. — А можна буде отримати рецепт?

— Будь-який рецепт за вашим бажанням, — відказала Джессіка, запам’ятовуючи цього чоловіка, щоб пізніше розповісти про нього Хаватові. Виробник дистикостів — лякливий маленький кар’єрист, тож його можна купити.

Джессіка дивилася у свою тарілку й міркувала про закодовану частину повідомлення Лето:

«Харконнени спробували провезти вантаж лазерострілів. Ми впіймали їх. Але це може означати, що з іншими вантажами їм пощастило більше. І вони точно не переймаються щитами. Потрібно вжити відповідних заходів».

Джессіка замислилася про лазеростріли. Білі, гарячі промені руйнівного світла здатні пройти крізь будь-яку відому речовину, якщо та не захищена щитом. А той факт, що, перетнувшись із захисним екраном, промінь лазеростріла вибухне, не надто хвилював Харконненів. Чому? Вибух щита і лазера — дуже небезпечна змінна, яка може або виявитися потужнішою за атомний вибух, або вбити тільки стрільця і захищену щитом його жертву.

Невідомість виповнювала її тривогою.

Пол мовив:

— А я і не сумнівався, що ми знайдемо той транспортувальник. Якщо мій батько береться за проблему, то обов’язково розв’язує її. Харконнени починають це розуміти.

«Він хвалиться, — подумала Джессіка. — А не мав би хвалитися. Людина, яка спатиме сьогодні глибоко під землею, щоб захиститися від можливої атаки лазерострілів, не має права хвалитися».

17

Виходу немає — ми платимо за жорстокість наших предків.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Джессіка почула галас у Великій залі й увімкнула світло біля ліжка. Годинник досі не було виставлено за місцевим часом, тож їй довелося відняти двадцять одну хвилину, щоб з’ясувати — зараз друга ночі.

Галас був гучним і безладним.

«Напад Харконненів?» — запитала себе вона.

Джессіка вислизнула з ліжка, перевірила екранні монітори, щоб подивитися, де її родина. Побачила Пола, який спав у глибокій підвальній кімнаті, яку вони поквапцем перетворили на спальню для нього. Галас точно не просочився в його апартаменти. У кімнаті Герцога нікого не було, а ліжко навіть не зім’яте. Невже він досі на командному пункті летовища?

Екранів, що демонстрували парадний вхід, досі не встановили.

Джессіка стояла посеред кімнати й слухала.

Долинав один крикливий, нерозбірливий голос. Вона почула, як хтось гукав доктора Юе. Джессіка знайшла халат, накинула його на плечі, взулася в капці й причепила до ноги крис-ніж.

І знову хтось гукає Юе.

Джессіка застібнула плащ і ступила в передпокій. Раптом її пройняла думка: «А що, як Лето поранено?»

Їй здавалося, ніби коридор під ногами простягався в нескінченність. Наприкінці вона повернула в арку, прошмигнула повз обідню залу й вниз галереєю до Великої зали, яку осявали ввімкнені на максимум лампи, завислі біля стін.

Праворуч, біля центрального входу, вона побачила двох охоронців, які стримували Дункана Айдаго. Його голова, схилившись уперед, похитувалася. Від усієї сцени віяло різкою, задушливою тишею.

Один із охоронців кинув Айдаго звинувачення:

— Бачиш, що ти наробив? Розбудив леді Джессіку.

За ними майоріли величні портьєри, демонструючи, що вхідні двері досі відчинені. Не було ні сліду Герцога чи Юе. З одного боку стояла Мейпс, холодно витріщаючись на Айдаго. Вона вбралася в довгу коричневу сукню, поділ якої прикрашав хвилястий візерунок. На ногах — незашнуровані пустельні черевики.

— Отже, я розбудив леді Джессіку, — пробурмотів Айдаго. Він підвів обличчя до стелі й заволав: — Впе’ше мій меч скривааавів на Ґрумммані!

«Велика Матір! Він п’яний!» — подумала Джессіка.

Смагляве кругле обличчя Айдаго насупилося. Його волосся — кучеряве, наче хутро чорного козла — замастилося. Рвана діра на мундирі виставляла напоказ парадну сорочку, яку він одягав на вечерю.

Джессіка підійшла до нього.

Один із охоронців кивнув їй, не відпускаючи Айдаго.

— Ми не знаємо, що з ним робити, міледі. Він дебоширив біля входу, відмовляючись зайти всередину. Ми боялися, що місцеві можуть проходити тут і помітити його. А так не годиться. Він зіпсує нам тут репутацію.

— Де він був? — запитала Джессіка.

— Він проводив одну панянку додому після вечері, міледі. За наказом Хавата.

— Яку панянку?

— Та якусь дівку з чийогось почету. Розумієте, міледі? — Він зиркнув на Мейпс і стишив голос. — Вони завжди кличуть Айдаго для особливого нагляду за жінками.

Джессіка подумала: «Так і є. Але чому він напився?»

Вона насупилася й повернулася до Мейпс.

— Мейпс, принеси стимулятор. Нехай буде кофеїн. Можливо, лишилося трохи кави з прянощами.

Мейпс стенула плечима й рушила на кухню. Її незастебнуті пустельні черевики ляпали по кам’яній підлозі.

Айдаго хитнув п’яною головою, щоб поглянути на Джессіку під кутом.

— Убив бі’ш ніж триста ч’вік для Герцога, — бурмотів він. — Х’тів би я знати, що я тут р’блю? Не м’жу жить під землею тута. Не м’жу жить на