Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

«Ти — оця чиста сторінка».

Нік розплакався.

Руді відвідував його наступні шість років.

Ось там я й навчився читати-писати. На допомогу мені прийшов чоловік на ім’я Руді Спаркмен. Мені з ним дуже пощастило. 1984-го притулок збанкрутував. Вони прилаштували стільки дітей, скільки змогли, та мене серед них не було. Казали, що згодом знайдуть мені сім’ю й держава платитиме їй за це. Я хотів до Руді, проте Руді вже поїхав до Африки — працювати на Корпус миру.

От я й утік. Мені було вже шістнадцять, тож не думаю, що вони мене сильно шукали. Подумав, що, коли не влізатиму в халепи, зі мною все буде гаразд. Я записався на курси середньої школи та по одному складав заліки, адже Руді завжди казав, що освіта передусім. Коли десь осяду, отримаю атестат. Скоро вже зможу скласти іспити. Мені подобається навчання. Можливо, колись і до коледжу вступлю. Знаю, трохи дико читати таке в листі глухонімого безхатька, та не думаю, що це неможливо. Хай там як, а така моя історія.

Учора вранці, близько сьомої тридцять, коли Нік витрушував сміття з кошиків, прийшов Бейкер. На вигляд шерифові стало краще.

«Як почуваєтеся?» — написав Нік.

— Непогано. Горів до самої півночі. Такого ще не було, відколи малим хворів. Аспірин гарячку не приборкав. Джейні хотіла викликати дока, та близько пів на першу жар ущух, і я заснув як убитий. А ти тут як?

Нік скрутив коло з великого та вказівного пальців.

— А наші гості?

Нік порозкривав рота, вдаючи лайку. Зробив розлючений вигляд. Потрусив невидимими ґратами.

Бейкер зайшовся сміхом, чхнув кілька разів.

— Тобі б по телевізору виступати, — сказав він. — Написав історію свого життя, як казав?

Нік кивнув і вручив йому два списані аркуші. Шериф сів і уважно їх прочитав, а тоді подивився на нього таким довгим і пронизливим поглядом, що хлопець на кілька секунд знічено втупив очі в підлогу.

Коли він поглянув на Бейкера, той сказав:

— То ти сам по собі з шістнадцяти? Уже шість років?

Нік кивнув.

— І ти справді пройшов ті курси середньої школи?

Нік на деякий час поринув у писанину: «Я сильно відставав, бо дуже пізно навчився читати й писати. Коли закрили притулок, я тільки почав наздоганяти. Там я встиг закрити шість заліків, і ще шість заліків через чиказький Ла Салль. Я дізнався про цю школу з реклами на сірниках. Лишилося ще чотири заліки».

— З чого лишилися заліки? — запитав Бейкер, а тоді повернув голову й гримнув: — Ану позатикалися! Буде вам кава з пиріжками, щойно, бля, я з усім розберусь, і не раніше!

«Геометрія. Вища математика. Мова, два роки. Такі вимоги коледжу».

— Мова. Себто щось типу французької? Німецької? Іспанської?

Нік кивнув.

Бейкер засміявся й похитав головою.

— Оце торба. Глухонімий вивчає іноземну мову. Нічого особистого, хлопче. Ти ж розумієш.

Нік усміхнувся й кивнув.

— А чого ти постійно в дорозі?

«Поки був неповнолітнім, надовго осідати не наважувався, — написав Нік. — Боявся, що мене запхають іще до якогось притулку. А коли подорослішав і можна було підшукати постійну роботу, настала скрута. Чув, що начебто біржа обвалилася, та я ж глухий і не почув, як вона гепнула (ха-ха)».

— У більшості міст тебе пропустили б далі та й годі, — сказав Бейкер. — У тяжку годину ріка людської доброти перетворюється на струмок, Ніку. Я міг би підкинути тобі якусь постійну роботу, якщо ті хлопці геть не зіпсували твої враження про Шойо та Арканзас. Але… не всі тут такі.

Нік кивнув на знак того, що зрозумів.

— Як твої зуби? Тобі добряче по щелепах надавали.

Хлопець знизав плечима.

— Ковтав те знеболювальне?

Нік показав два пальці.

— Ну, слухай, мені треба розібратися з папірцями на цих хлопців. Роби, що робив. Потім іще поспілкуємося.

———

Доктор Соумз — саме він мало не переїхав Ніка — завітав трохи пізніше, близько 9:30. Це був чоловік шістдесяти років із кудлатим сивим волоссям, жилавою, наче в курки, шиєю, та гострими блакитними очима.

— Крутий Джон каже, що ти читаєш по губах, — мовив Соумз. — А ще каже, що хоче тебе десь гарно й перспективно влаштувати, тож мені краще глянути, чи не ґиґнеш ти на його руках. Знімай сорочку.

Нік розстібнув свою блакитну робочу сорочку, зняв її.

— Боже святий, ти тіко глянь, — випалив Бейкер.

— Красиво розмалювали, це точно, — кивнув Соумз, оглядаючи Ніка. — Хлопче, ти мало ліву цицьку не втратив, — сухо зауважив він.

Він показав на струп у формі півмісяця якраз над соском. Ніків живіт і ребра вигравали всіма барвами полярного сяйва. Соумз потицяв його, помацав, придивився до зіниць. Насамкінець оглянув залишки передніх зубів хлопця — єдину частину його тіла, яка дійсно боліла.

— Певне, болить, що мама рідна, — сказав лікар, і Нік сумно кивнув. — Повипадають, — вів далі Соумз. — Ти…

Він тричі чхнув короткою чергою.

— Перепрошую.

Лікар почав складати інструменти у свій чорний саквояж.

— Прогноз утішний, однак раджу не підставлятися під блискавиці й не ходити до Закового притону. Ти не говориш, бо глухий, чи це фізична вада?

«Фізична. Від народження», — написав Нік.

Соумз кивнув.

— Халепа. Одначе будемо мислити позитивно й подякуємо Богу за те, що він не розійшовся й не кóпнув на додачу ще й мізки. Одягайся.

Нік зробив, як звелено. Йому сподобався Соумз. Дечим він нагадував Руді Спаркмена — якось той сказав Нікові, що глухонімим ваду над плечима Бог компенсує бонусними дюймами нижче пояса.

— Скажу в аптеці, щоб поповнили тобі запаси знеболювального. І хай пан багатій платить.

— Хо-хо, — озвався Джон Бейкер.

— У слоїках для консервації в нього більше бабла, ніж у кабана бородавок, — не вгавав Соумз.

Він чхнув, витер носа, пошарудів у сумці й дістав стетоскоп.

— Стережись, дідуню, а то замкну за п’яну бучу, — сказав Бейкер з усмішкою.

— Аякже-аякже, — відмахнувся той. — Одного дня роззявиш рота зашироко й сам туди полетиш. Знімай сорочку, Джоне, — глянемо, чи цицьки в тебе такі ж соковиті, як і раніше.

— Зняти сорочку? Нащо?

— Бо твоя дружина вимагає,