Читати книгу - "Сезон гроз"

Відьми́н зійшов по східцях трапу, рвонув одні, потім другі дверцята. І завмер. Аддаріо Бах за його плечима закляв. Фиш теж закляв. Ван Вліт зойкнув.

Худа дівчинка, що нерухомо лежала на койці, мала шклисті очі. Була напівгола, від пояса до низу цілковито гола, з сороміцько розкинутими ногами. Шию мала скручену у неприродний спосіб. Ще більше сороміцький.

— Пане Парлагі, — вичавив з себе ван Вліт. — Що ви… Що ви наробили?

Лисань, який сидів над дівчинкою, глянув на них. Ворухнув головою так, наче їх не бачив, наче намагався знайти місце, звідки долинав до нього голос шкіряника.

— Пане Парлагі!

— Вона кричала, — промимрив лисань, трусячи подвійним підборіддям і смердячи алкоголем. — Почала кричати…

— Пане Парлагі!

— Я хотів втихомирити… Тільки втихомирити…

— Ви її вбили, — констатував факт Фиш. — Ви її попросту вбили.

Ван Вліт обіруч взявся за голову.

— І що тепер?

— Тепер, — вичерпно пояснив краснолюд, — маємо йобаний піздець[34].

* * *

— Кажу вам, нема жодних підстав для паніки! — Фиш гупнув кулаком по перилах.— Ми на річці, на плесі. Береги далеко. Якщо навіть лисиця вже йде по нашому сліду, що сумнівно, то на воді нам нічого не загрожує.

— Пане відьми́не, — лякливо підняв погляд ван Вліт. — Як ви вважаєте?

— Агуара йде по нашому сліду, — терпляче повторив Геральт. — Це безсумнівно. Якщо щось сумнівне, то це знання пана Фиша, якого б я у зв’язку з вищесказаним попросив помовчати. Справа, пане ван Вліт, виглядає так: коли б звільнили молоду лисичку і залишили її на суші, то ще був би шанс, що агуара нас відпустить. Однак маємо те, що маємо. Тепер наш єдиний порятунок — втеча. Справжнє чудо, що агуара не догнала нас раніше, таки правда, що дурням щастить. Але нічого далі випробовувати долю. Капітане, піднімайте вітрила. Всі, які є.

— Можна, — повільно оцінив Пудлорак, — поставити ще марсель. Вітер сприяє…

— Коли б… — перебив ван Вліт. — Пане відьми́не? Будете нас захищати?

— Відповім щиро, пане ван Вліт. Я б вас з найбільшою охотою залишив. Разом з цим Парлагі, на одну згадку про якого мені тельбухи вивертаються. Який там внизу заливає горілкою очі над трупом вбитої ним дитини.

— Я теж маю такий замір, — втрутився, дивлячись вгору, Аддаріо Бах. — Бо, перефразовуючи слова пана фон Фиша про нелюдів: чим більше шкоди ідіотам, тим більше користі розумним.

— Я б залишив Парлагі і вас на ласку агуари. Але кодекс мені це забороняє. Відьми́нський кодекс не дозволяє мені діяти за власним бажанням. Я не можу покинути напризволяще тих, кому загрожує смерть.

— Відьмацька шляхетність! — пирснув Фиш. — Наче ми не чули про ваші злочинства. Але підтримую думку, щоб швидко втікати. Став усе ганчір’я, Пудлораку, випливай на течію і забираємося звідси.

Капітан віддав команди, моряки зайнялися такелажем. Сам Пудлорак поспішив на ніс, краснолюд з Геральтом, хвилю подумавши, приєдналися до нього. Ван Вліт, Фиш і Коббін лаялися на кормовій палубі.

— Пане Пудлорак?

— Ага?

— Звідки взялася назва корабля? І цей досить нетиповий гальюн? Йшлося про використання жерців як спонсорів?

— Шлюп був спущений на воду як «Мелюзина», — здвигнув плечима капітан. — Тоді гальюн пасував до назви і тішив око. Потім змінили і те, й інше. Одні казали, що саме через оте спонсорування. Ще інші, що то новіградські жерці, куди не кинь, єгомосця ван Вліта у єресі і блюзнірстві звинувачували, от він і хотів влізти їм до… Сподобатися їм.

«Пророк Лобода» різав хвилі носом.

— Геральте?

— Що, Аддаріо?

— Та лисиця… Себто агуара… З того, що я чув, вона може змінювати вигляд. Може з’являтися як жінка, а може і в лисячій подобі. Це так, як з вовкулаками?

— Інакше. Вовкулаки, ведмеделаки, щуролаки й інші їм подібні є теріантропами, людьми, спроможними перетворитися на звіра. Агуара — це антеріон. Тварина, точніше, істота, що може прибирати людську подобу.

— А її сили? Я чув неймовірні історії… Казали, що агуара спроможна…

— Сподіваюся, — обірвав його відьми́н, — добратися до Новіграду, перш ніж агуара покаже нам, на що вона спроможна.

— А якщо…

— Краще б обійшлося без якщо.

Зірвався вітер. Вітрила затріпотіли.

— Небо темніє, — вказав Аддаріо Бах. — І наче здалеку грім чути.

Слух не обманув краснолюда. Минуло всього кілька хвилин, а загриміло знову.

Цього разу почули всі.

— Надходить буря! — вереснув Пудлорак. — На відкритому плесі нас переверне кілем догори! Мусимо тікати, сховатися, захиститися від вітру! До вітрил, хлопці!

Відштовхнув кормчого, сам став до стерна.

— Триматися! Всім триматися!

Небо над правим берегом стало темнофіалковим. Раптом налетів вихор, зачепив ліс на надрічковому схилі, закрутив ним. Крони більших дерев зашамотіли, менші зігнулися пополам під натиском. Полетіла курява з листя і цілих віток, навіть великих галузок. Сліпуче блиснуло, майже в ту ж мить загуркотів пронизливий тріск грому. Майже відразу ж гримнуло вдруге. І втретє.

В наступну хвилину, після чимраз гучнішого шуму, ринув дощ. Через стіну води вони перестали що-небудь бачити. «Пророк Лобода» гойдався і танцював на хвилях, раз у раз різко схиляючись. На додачу, тріщав. Як здалося Геральтові, тріщала кожна дошка. Крім того, кожна дошка жила власним життям і рухалася незалежно від інших. Виникла небезпека, що шлюп просто розпадеться. Відьми́н повторював собі, що це неможливо, що конструкція корабля передбачає плавання по водах навіть більш бурхливих, що, врешті-решт, вони на річці, не на океані. Повторював це собі, випльовував воду і судорожно тримався за канати.

Тяжко було оцінити, як довго це тривало. Але нарешті гойданка припинилася, вітер перестав шарпати, а збурююча воду злива стихла, перейшла в дощ, потім у мжичку. Тоді вони побачили, що маневр Пудлорака вдався. Капітан зумів сховати шлюп за високим, вкритим лісом островом, де бурхайло не так ними кидало. Видавалося, що грозова хмара вже віддаляється, шторм стихає.

З води піднімався туман.

* * *

З повністю промоклої шапки Пудлорака текла вода, спливала йому по обличчі. Попри це, капітан шапки не знімав. Правдоподібно, він ніколи її не знімав.

— До ста копанок чортів! — Обтер краплі з носа. — Куди нас загнало?