Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Біс його вхопи! Як же це сталося, що за якийсь рік цей підкуплений норманами пес став найшанованішою людиною в Норфолку? І навіть я раз по раз ловлю себе на думці про нього. Але я ж бо ним не захоплююся. Хоча й не кажу це йому у вічі, щоб ніхто не вирішив, що просто заздрю. Але чи заздрю я? Я заборонив собі про це думати. Просто мені шкода, що мої надії на сина Свейна як на ватажка воїнства саксів не виправдалися.

Стало нестерпно сидіти біля вогню, і я вийшов. Мій дім — Фелінг, маєток батька, діда, предків. Тут усе, як і належить у багатому бурзі. Споруди добротні, з грубих колод, стріхи вкриті очеретом. Сакси кажуть: «Мій дім — моя фортеця». І свої маєтки завжди цінують більше за брудні, смердючі міста, куди нормани внесли пожвавлення і де розплодилося стільки торгашів і ремісників. І де ті самі нормани ввели цей безглуздий закон — гасити ввечері по ударі дзвону всі вогні, буцімто для уникнення пожеж. Дурість яка — гасити світло за сигналом. А цей новий нормандський закон, який забороняє саксам полювати в королівських лісах? Це вже утиск наших старих свобод. Едгар же каже, закон цей прийнято, щоб уберегти звіра від масового винищення. Ніби звіра взагалі можна винищити. Тьху, знову я про Едгара.

Я перетнув подвір’я, і мене обдуло крижаним вітром. Маєток оточував вал із частоколом, по вершечку якого тяглася галерея для дозорців. Сходами я зійшов на неї. Стояв, вдихаючи холодне вогке повітря. Погода відповідала моєму настроєві — вітер, сніг із кригою. А небо затягнуте хмарами до самого обрію — наче хтось накрив світ покришкою чавунного казана. І вдалину простягаються порослі очеретом і осокою фени. Сумовитий краєвид, лише тут і там видніються групки дерев. Нудьга. І обсідають різні думки: давно час почати осушування цих земель, копання рівчаків для водовідведення, длушпання в землі. Як простолюду. А я, Хорса син Освіна, народжений бути воїном. Але за ціле моє життя, якщо не брати до уваги дрібних сутичок із норманами, я так жодного разу по-справжньому й не забарвив меча кров’ю. Живу, як сокіл, із якого не зняли ковпачка. Ах, стрепенутися б, злетіти, відчути справжнє полювання, крик жертви, її смак.

Від сумних роздумів мене відволік силует вершника, який з’явився поміж заростів осоки. Я бачив на ньому чорний плащ із каптуром, його кошлатого поні, а за посадкою визначив, що їде не воїн. Кого ж це принесло в таку негоду? Адже мчить щосили, не боїться так мчати по ожеледиці. Цікаво… А потім я впізнав його. Це опікун старої церкви Святого Дунстана панотець Мартін.

Коли я спустився з галереї, сторож уже відчиняв стулку воріт. Священик заледве вгледів мене, так і рвонувся.

— Шляхетний Хорсо! Я проїхав багато миль і благаю про допомогу.

Я слухав його плутану розповідь, й у мене навіть щелепа відвисла. Присягаюся однооким Воданом,[38] оце так! У фенах заколот. І вже не перший день. Сакси боліт повстали проти людей жадібного Ансельма, відбили їхній напад, загнали в трясовину, схрестили з ними зброю! І очолює заколот жінка, по суті дівчинка, підопічна Ансельма й онука того самого Херварда, про якого я не раз співав пісень. Звуть її Гіта. Я знав, що вона існує, але давно вирішив, що Гіта Вейк залишила мирське життя, стала затворницею в якомусь монастирі. Вона ж стала новою Боудікою[39] цієї землі, й люди ладні битися за неї.

— Спочатку Гіті та її людям вдалося відбитися від людей Ансельма, — говорив священик, не помічаючи дощових патьоків, що текли по обличчю. Його каптур, як і борода, промок начисто, але очі палали. — Я не втручався, вважаючи, що моє звання духовного пастиря не сумісне з війною. Але вчора з Бері-Сент-Едмунса прибув сам абат Ансельм і з ним ціле військо. Вони оточили землі леді Гіти й не приховують своїх намірів розквитатися з бунтівниками. Вчора просто біля моєї церкви сталася запекла сутичка й досвідчені вояки абата розбили загін бунтівників. Ті відступили вглиб фенів, а воїни наступають і не сьогодні-завтра доберуться до Тауер Вейк, де сховалися леді Гіта зі своїми людьми. Ось тоді я й вирішив не зволікати, а спробувати повідомити саксонським танам, у якій небезпеці Хервардова онука.

Я вислухав його, і зненацька кров моя зануртувала. Сірий похмурий день раптом засяяв для мене несамовитим світлом слави. Повстання! Нарешті.

Я насилу перевів подих.

— До кого ти вже звертався, попе?

— Спочатку я поїхав у Незербі, щоб попередити герефу. Але Едгар Армстронг, як виявилося, вже два тижні як поїхав, подейкують, навіть Норфолк залишив.

Я це пригадував. Два тижні тому Едгар кудись зібрався, покинув нас і бозна-куди поскакав. Ну й біс із ним. Від нього все одно пуття нема.

— Опісля, — вів далі священик, — я побував у молодого тана Альріка з Ньюторпа. Він негайно зібрав своїх людей і вирушив у фенленд. А я кинувся до вас. Адже всім відомо, що Хорса з Фелінга — відомий захисник прав і свобод саксів.

Певна річ, це чистісінька правда. І тепер я мушу приспіти на допомогу онуці Херварда. Не зволікаючи жодної миті. Це буде мій заколот. Тому, щойно я зачув, що панотцеві Мартіну слід поспішати ще й до шляхетного Бранда, я схопив його за барки:

— Стонадцять чортів! Зараз ти, попе, поведеш мене до Тауер Вейк. Я негайно зберу своїх людей.

Це ж треба, хлопчисько Альрік уже зняв зі стіни меча, я ж іще животію у Фелінгу! І я розсердився, коли священик запротестував, мовляв, не може вести мене, бо йому треба до Бранда й решти. Він вважав, що коли тани об,єднаються, а мудрий Бранд зуміє перемовитися з Ансельмом, все ще може скінчитися миром. Ні, побий мене грім! К дідьку товстуна Бранда, к дідьку переговори. Я хотів заколоту, крові, сутичок. І не