Читати книгу - "Сповідь суперниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зібралися ми швидко. Мої хлопці засиділися в закіптюженому маєтку, тож радісно сідлали коней, вдягалися у обшиті бляхами куртки, брали величезні сокири — славну зброю, що нею ще наші предки билися із завойовниками Вільгельма. Я звелів навіть синові Олдріху збиратися. Йому вже чотирнадцять, він і йоль цього року відзначав зі мною. Навіть розказував, як до дівки чіплявся. Звідки було взятися дівці на йоль, пояснити не міг. Брехав, напевне. Хоча в Незербі й пліткували, що сам Едгар не позбавив себе задоволення провести ніч з якоїсь заїжджою персоною. Біс його вхопи! Знову я про Едгара.
Жінки у Фелінгу, налякані нашими зборами, квоктали, плутаючись під ногами, плакали. Мої дружини чіплялися за мене. Тільки шляхетна Гунхільд була спокійна. Сама зняла зі стіни сокиру й подала мені.
— Молитимуся, щоб усе обійшлося малою кров’ю.
Але я хотів крові. О, як я її хотів! Нарешті я був соколом, із очей якого зняли ковпачок і який рветься в політ. А всі ці голосіння! Жінки дурні та кволі. Хоча знайшлася одна, яка не побоялася війни. Але ж у ній текла кров самого Херварда! І ще не знаючи її, я ладен уже був життя за неї віддати.
Їхали ми так швидко, як тільки змогли. Перед очима миготіли то струмені дощу, то лапатий сніг. Хмари тулилися до землі, й невдовзі смеркло. Коні ковзалися в багнюці та ожеледі, їхати було нелегко, але я, по суті, не стежив за дорогою, довірившись такому знавцеві фенів, як панотець Мартін. І коли дорога дозволяла нам їхати поряд, починав розпитувати його про Гіту Вейк. Дедалі більше захоплювався нею. Виявляється, ця смілива дівчина залишила свій монастир, щойно дізналася, що її люди в халепі. Вона якраз прибула в Тауер Вейк, коли туди прийшли людці негідника Уло, і за її наказом їх усіх побили. Опісля вона звернулася по допомогу до герефе Едгара, але він відмовив. Просто втік, як я тепер зрозумів, пригадуючи, з яким поспіхом він залишав йоль. І це нащадок Гарольда Годвінсона? Ні, це покидьок, боягуз, нідерінг![40]
Невдовзі ми виїхали на тракт, достатньо зручний для швидкої верхової їзди. Це був старий, прокладений ще римлянами шлях, який вів із Денло в центральні графства Англії. Beлика частина його входила колись до володінь Херварда, але її, як і все інше, прибрало до рук абатство Бері-Сент-Едмунса. І всі впокорилися з тим, що абат бере за проїзд чимале мито. Проте ось нарешті з’явилася жінка, яка зуміла вказати їм їхнє місце. А ці пси нормани ще сміють казати, які саксонки вбогі та непривабливі!
Попереду заманячів темний зруб сторожової вежі. Я звелів своїм людям бути напоготові. Панотець Мартін узявся був застерігати, що не варто зараз вплутуватися в бійку, мовляв, буде розумніше вступити в землі Гіти, не привертаючи до себе уваги, показати Ансельму, що вона не беззахисна. Але я лише цитькнув на священика. Можна подумати, він нас викликав, щоб грати в фенах «у туфлю по колу».
У вежах обабіч дороги зазвичай було по двоє-троє охоронців, які стежили за сплатою мита. Зараз же під накриттям біля зрубу було прив’язано з десятеро міцних коней, і щойно ми наблизилися, з отвору дверей вийшли кілька озброєних вояків. Один із них, у шишаку з металевим наноссям, виступив на крок уперед, підніс руку, наказуючи зупинитися.
— Назвіться і сплатіть мито в ім’я Святого Едмунда.
Панотець Мартін почав щось казати, але я чекати більше не міг. Руків’я сокири ніби саме стрибнуло мені в руку, й наступної миті я з розмаху опустив її на кований шолом нормана. Ха! Надійна зброя не підвела. Ударна сила сокири не рівня мечу — шишак тріснув, як горіхова шкаралупа. І почалося.
Воїни Ансельма були пішими, тож ми теж зіскочили з коней. Битися сокирою краще по-старому, стоячи на землі, п’ятою впираючись у ґрунт, а не довіряти ненадійному норову коня. Наші обшиті бляхами панцирі з дубленої шкіри не гірші, ніж у норманів. Але сокири — ото вже славна зброя! — вони кришили їхні мечі, й кілька хвилин над принишклим болотом стояли крики, стогін та гучний дзвін криці. Враз стало задушливо. І весело. Смерті я не боявся. Я бачив перед собою ворогів і хотів їх знищити.
Усе відбулося швидко. Єдине, що ми прогледіли, — це коли один із людей Ансельма скочив на коня й помчав геть.
— Наздогнати! — гукнув я.
Марно, він утік.
Я озирнувся. Мої хлопці чудово впоралися зі справою. Норманів було перебито, стогнали поранені, я наказав їх добити. З моїх людей тільки одного було вбито та двох поранено. А ще я побачив, як мій син Олдріх забився в кущі та реве і скиглить, немов щеня. Я виволік його звідти.
— Не ганьби мене боягузтвом. Це твій перший бій, тож поводься, як чоловік.
Але Олдріх лише трусився, й мені стало бридко. Я відіпхнув хлопця та пішов до своїх поранених. У одного з рота йшла кров, і я зрозумів, що він не житиме. Другого, Гірта, що загравав до однієї з моїх дружин, було поранено в стегно. Я звелів повкладати обох на коней.
— Рухатимемося далі. У Тауер Вейк їм нададуть допомогу. І де панотець Мартін?
Священик з’явився з-за рогу вежі. Невже ховався? Ніби ж не боягуз, та й дужий, на ярмарках брав участь у боях на палицях. Але зараз я глянув на нього з презирством.
— Що, отче, не до смаку наша кривава меса?
Переляканим він не здавався.
— Не слід було так чинити, Хорсо. До чого ця бійня? Тепер у Ансельма буде зайвий привід для нападу.
— До бісової матері! — огризнувся я. — Ви що ж, думаєте я з своїми людьми маршем пройду повз людей клятого абата? Ні, я вийшов на війну, і нехай тепер нормани трусяться від переляку.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.