Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Ви б не хотіли це роз’яснити?

Я налив собі келих вина й проковтнув його, сподіваючись, що алкоголь прочистить мені синапси.

— Звісно. Я читав, відразливо здригаючись, про філософію за назвою «трудова етика». Вона стверджує, що індивід повинен тяжко працювати для задоволення базових потреб. У трудовій етиці йдеться про те, що, коли технологічне суспільство механізується й замінює робітників машинами, на витіснених робітників потрібно дивитися зі зневагою, можна допускати їхні голодні смерті та поводитися з ними, як із вигнанцями. А лицемірство системи трудової етики полягає в тому, що ті, хто має капітал, не працюють, але все ж примножують його, не працюючи, завдяки відсоткам на свої гроші — і дивляться згори вниз на тих, кого вигнали з роботи! Трагедія. Але не тут. Що більше виробляють, то більшим стає сукупне багатство. Коли це відбувається, сума, на яку можна обміняти один дзум, теж збільшується.

Дещо почало до мене доходити, та потребувало уточнення.

— Ще одне запитання. Якщо дзум коштує більше, це, певно, означає, що індивід може працювати менше за ту саму винагороду.

— Саме так.

— Тоді тут немає сорокагодинного робочого тижня чи ще чогось такого. Скільки годин на тиждень треба було би працювати індивідові, щоб залишатися живим?

— Просто за житло, їжу й одяг — мабуть, по дві години на сім днів.

— Я хочу сюди перебратися, — упевнено відкарбував Мортон, а я схвально кивнув і застиг посеред кивка. На задвірках моєї свідомості мерехтіла ідея. Я почав бурмотіти, шліфувати її й розширювати, доки не побачив великим планом, чітко та з надією на те, що вона спрацює. Трохи згодом. Але спершу треба було зробити щось із заручниками. Я повернувся до реального світу та привернув до себе увагу.

— Час минає, наближається світанок. Лекція мені сподобалася, дякую, і я тепер знаю про ІМ трохи більше. Принаймні досить, аби поставити запитання. Що ви чините в екстреній ситуації? Скажімо, під час повені, прориву дамби абощо. Катастрофа, що загрожує групі, а не індивідові.

Лікар виступив уперед із піднятим пальцем і завзятим блиском в очах.

— Добре запитання, чудове запитання! — Він узявся за полиці та стягнув із них товстенну книгу. — Це тут, усе це тут. Марк Четвертер справді розглядав таку ситуацію та врахував її. Ось що він написав... «вашою єдиною зброєю повсякчас буде пасивний опір і в жодному разі не насильство. Та доки не встановиться ідеально бездержавний стан, існуватимуть люди насильства, що нав’язуватимуть своє насильство вам. Мертві не можуть встановити індивідуальний мутуалізм. Доки не настане день справжнього звільнення, вам доведеться співіснувати з іншими. Ви можете покидати їх, але вони ітимуть за вами та нав’язуватимуться вам. У такому разі ви й усі інші повинні розглядати людей насильства так, як вони можуть розглядати будь-яку природну катастрофу — як-от вулкан чи ураган. Розумна людина не обговорює етику із розпеченою лавою, а тікає від неї, не читає моралей вітру, а шукає прихистку від нього». — Доктор Люм згорнув книжку та знову переможно підняв палець. — Тож ми врятовані, врятовані! Марк Четвертер передбачив наше становище й дав потрібну нам пораду.

— А й справді! — завзято погодився Штірнер. — Я негайно піду та повідомлю про це інших.

Він кинувся до дверей і вибіг із будинку. Я витріщився йому в спину із роззявленим ротом. Мортон висловив мої думки раніше за мене.

— Я чув, що ви сказали, та поняття зеленого не маю, про що говорив цей ваш Марк Четвертий.

— Ясність! — промовив лікар. — Ясність і мудрість. Якщо ми всі вперто не скоряємося, то в певному сенсі вбиваємо самих себе. Тож ми скоряємося та відступаємо.

— Я досі не зовсім тямлю, про що йдеться, — зізнався я.

— Електрику буде ввімкнуто, ринки відкриються. Загарбники захоплять харчі, а дехто з фермерів довше працюватиме, якщо забажає, позаяк це відверне природну катастрофу. Інші цього не зроблять і перестануть завозити харчі в місто. Зі зменшенням постачання люди покинуть місто, і процес пришвидшиться. Зі зниженням попиту на електрику припинятимуть роботу генераторні станції, робітники їхатимуть геть. За дуже нетривалий час вояки залишаться в місті самі, бо ми всі зникнемо.

— Вони можуть вас поневолити — змусити працювати під дулами пістолетів.

— Звичайно, але тільки нарізно. Може, одна озброєна людина й здатна присилувати до праці іншу — це, звісно, залежить від індивіда. Та людина з пістолетом, по суті, виконує роботу сама, бо повинна бути весь час присутня при роботі: інакше роботу не буде виконано. Я не думаю, що це сподобається вашому генералові Зеннору.

— Ану повторіть!

— Я не думаю, що це...

— Ні, не буквально повторіть: це я так висловив свою згоду. Ви тут мислите надто буквально — гадаю, надто відповідно до ІМ. Тоді поставлю запитання, гіпотетичне.

— Гіпотетичні запитання найкращі!

— Так, справді. Якщо я раптом забреду в віддалене місто й почну шукати роботу, чи візьмуть мене?

— Авжеж. Це один із основних принципів ІМ.

— А що, як вільних робочих місць не буде?

— Вони є завжди: згадайте про зростання вартості дзума. Теоретично з її збільшенням робочий час зменшуватиметься, доки в далекому майбутньому не стане достатньо кількох секунд роботи...

— Гаразд, чудово, дякую — просто зупинімося на хвильку на застосуванні теорії. Якщо один із цих вояків-загарбників раптом відірветься від армії...

— А це, звичайно, його право!

— В армії так не вважають. Якщо він піде до віддаленого містечка, отримає роботу, познайомиться з дівчиною та станеться все хороше, що зазвичай відбувається — таке можливо?

— Не лише можливо, а й неминуче; це одна з основ ІМ, невідривна від його прийняття.

— Ви думаєте про те, про що, на мою думку, думаєте? — вигукнув Мортон, від захвату скочивши на ноги.

— Присягаюся своєю п’ятою точкою, справді думаю! Якщо не брати до уваги офіцерів і професійних унтер-офіцерів, це призовна армія, і там чимало ухильників від призову. Якщо ми надамо їм змогу вирватися з усього цього, то Зеннорові, можливо, доведеться вести війну, на яку ніхто не прийде.

Відчинилися парадні двері, і ми з Мортоном метнулися до сховку. Але то з’явився Штірнер на чолі тріумфальної ходи звільнених полонених. Мортон підбіг до Шарли й узяв її за руку, щоб побачити, чи не завдали їй шкоди під час ув’язнення.

— Доволі швидко вдалося, — сказав я.