Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Зеннор, напевно, вважає, що виграв війну. Дозвольте розповісти вам, що ми тільки-но дізнались. Як можна гарантувати, що він програє свою війну — навіть якщо флот сюди так і не дістанеться.

— Мене підбадьорює ваш ентузіазм, але я не розумію, про що ви.

— Поясню, та спершу вип’ємо на честь цього.

Це здалося доброю ідеєю всім зацікавленим особам. Усі наповнили келихи й випили, а тоді ми з Мортоном не без інтересу послухали у виконанні інших пісню про те, як індивідуальний мутуалізм звільнить людство з ярма гноблення й усяке таке. Незважаючи на переваги теорії, текст виявився так само кепський, як і в усіх інших гімнах, які я коли-небудь чув, хоча мене вельми зацікавили старанні спроби дібрати риму до «індивідуальний мутуалізм». А ще я за цей час упорядкував свої думки; тож, коли вони закінчили й випили ще потроху вина, щоб промочити горлянки, я взяв слово.

— Спершу, добрі люди, я мушу розповісти вам про банду зарізяк у формі, які вторглися на вашу прекрасну планету. Таку велику групу називають армією. Армія — це пережиток найперших днів людства, коли від тягот існування потрібно було захищатися фізично. Ген забіякуватості був успішним геном. Первісні люди, що захищали свої родинні групи, передавали цей ген далі. Відтоді цей ген накоїв багато лиха в усій історії. Як ви тепер можете зрозуміти, він і досі його коїть. Коли всіх тварин, які становили для нас загрозу, було перебито, ген змусив людей піти проти самих себе, убиваючи одне одного. Я із соромом визнаю, що ми — єдиний вид, який дуже організовано вбиває собі подібних. Армія — це останнє зітхання гена забіякуватості. Командують немолоді чоловіки, яких звуть офіцерами. Вони не роблять нічого — тільки віддають накази. Унизу солдати, що виконують ці накази. Між ними — унтер-офіцери, які стежать за виконанням наказів. Зараз нас цікавить те, що всіх солдатів призивають на службу в армії й чимало з них ухиляються від призову.

Пояснити значення останніх двох термінів вдалося не одразу, а коли до всіх нарешті дійшло, їх охопив нажаханий шок. Я зачекав, поки затихнуть вражені та розпачливі вигуки, а тоді закликав до тиші.

— Ваша реакція мене підбадьорює. Гадаєте, ваші люди зголосились би звільнити цих юнаків із неволі без плати у дзумах?

— Це було б нашим обов’язком, — промовив лікар, і всі несамовито закивали. — Це було б однаково, що врятувати когось від утоплення — громадянський обов’язок, за який не чекають плати.

— Чудово! Тоді я зараз навчу вас іще одного слова...

— Можна я вгадаю? — вигукнув Мортон. Я кивнув. — Дезертирство!

Я кивнув знову. Нарешті вступ до бою!

РОЗДІЛ 22

Ентузіазм швидко поступився місцем утомі, і всі погодилися, що сеанс продовжиться після того, як ми поспимо. Я якось непомітно сховався на м’якому ліжку в маленькій кімнатці, де мені електронно всміхався портрет Марка Четвертера. Востаннє ковтнув трохи вина та звалився.

До наступного вечора я встиг скласти докупи основи плану й зібрав свою команду.

— Його треба випробувати, відшліфувати. Тоді, якщо він щось дасть, поділимося ним з іншими. Ми будемо працювати й діяти, як стародавні аферисти — на цей термін я натрапив, шукаючи відомості про злочинність.

Я не став додавати, що робив це для того, щоб удосконалитись як злочинець. Цього було б забагато для цих простодушних любителів ІМ.

— Ось як він спрацює. Сьогодні ввечері я заверну до одного з тих закладів харчування та пиття, про які ви мені розповіли. Стану поряд із солдатом і втягну його в розмову. Ви, Штірнере, сидітимете за столиком із порожніми стільцями чи поряд із незайнятим столиком. Я підійду до вас із солдатом і сяду досить близько, щоб ви чули нашу розмову. Шарла буде з вами, вона — ваша донька.

— Ви помиляєтеся, вона — не моя донька.

— На цей вечір вона — ваша донька, як у п’єсі. У вас тут є п’єси?

— Звісно. Власне, я виступав на сцені замолоду, доки мене не привабили радощі потоку електронів. Я навіть виконував головні ролі в окремих класичних творах, ой, як воно там... бувати чи не бувати...

— Гаразд, чудово, радий працювати зі старим лицедієм. Отже, сьогодні ви виконуєте роль татка Шарли. Слухайтеся мене, і це має спрацювати. Цього, першого разу я оберу легку мішень, яблуко, яке вже можна зривати. Тому проблем не повинно бути.

— А що робити мені? — запитав Мортон. — Ти сказав, що я в команді.

— Так. На тобі важлива робота: записати все на магнітну стрічку, про всяк випадок. Щоб тоді, коли це спрацює так, як треба, ми змогли виготовити навчальні копії для інших. Ховай записувальний пристрій, а мікрофон тримай поблизу. Готовий?

— Готовий!

Ми зачекали до настання темряви, а тоді рушили. Добровольці — звісно ж, завербовані на вулиці, — пересувалися перед нами, дбаючи про те, щоб ми не зіткнулися з якимись блокпостами чи військовою поліцією. Вони повідомляли про всі перешкоди, тож нам вдалася приємна, хоч і манівцями, прогулянка до міського району Вайян. Як мене запевнили, саме туди треба було прямувати, щоб відвідати театр, оперу, повечеряти поза домом, знайти групи підкріплення військової поліції та відшукати інші п’янкі радощі цієї цивілізованої планети. Це місце видавалося цікавим. Хоча цього вечора там було доволі малолюдно: світилося щонайбільше у чверті закладів. Штірнер привів нас до «Гладкого фермера», де, за його словами, завжди насолоджувався доброю їжею та ще кращою випивкою, коли бував у місті. Його насолоди саме смакували кілька місцевих жителів — але вояків-загарбників там не було.

— Ви говорили мені, що в армії дають відпускові квитки, що військових із ними можна знайти в цьому районі. Де вони?

— Ну, звісно, не тут, — відповів Штірнер.

— Як це розуміти — звісно?

— Оскільки вони не можуть заплатити, їх не обслуговують.

— Начебто логічно. Але позаяк вони — загарбницька армія, що заважає їм просто брати випивон і пригощатися самотужки?

— Їм ніхто не заважає. Однак усі йдуть, і заклад зачиняється.

— Ясна річ. Тоді добре. Усі на місця, а я подивлюся, чи не впіймаю щось.

Стоячи під вуличним ліхтарем із погаслою сигарою замість реквізиту,