Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

я почувався страшенно яскравим. Утім, у місцевому вбранні був лише одним із перехожих, і на мене ніхто не зважав. Зате я стежив за ними всіма, виглядаючи військових поліцейських чи когось схожого на тих вояків, яких волів би не бачити: зі смугами, нашивками — ну, все як зазвичай. Із таких не приходив ніхто, але кінець кінцем у полі зору з’явилися дві невійськові постаті у військовій формі. Руки в кишенях (ганьба!), кашкети насунуті під дивними кутами. Вони зупинилися під «Гладким фермером» і з тугою зазирнули у вікно. Я наблизився до них іззаду та продемонстрував сигару.

— Не маєте вогнику, хлопці?

Ті підскочили так, ніби їх ущипнули за п’яті точки, й відсахнулися від мене.

— Ти заговорив до нас! — промовив сміливіший із них.

— Так. Я пишаюся своїми лінгвістичними здібностями. А ще, як пам’ятаєте, я попросив у вас вогнику для своєї сигари.

— Я не палю.

— Молодець. Цигарки вбивають. Але хіба ви не носите із собою запальнички для тих, хто палить?

Вони з похмурим виглядом заперечно хитнули головами. Тоді я натхненно підняв палець.

— Знаєте, що? Ми зайдемо до цього закладу харчування та пиття, і там мені запалять сигару. Може, ви, молоді панове з далекої планети, теж вип’єте зі мною, а я попрактикуюсь у говорінні?

— Не вдасться. Ми пробували, а вони зачинили заклад і пішли додому.

— Це лише тому, що ви не мали дзумів, місцевих одиниць обміну, наших грошей, і тому не могли заплатити. У мене багато дзумів, і я пригощаю...

Вони швидко рвонули вперед, а я подався за ними й побачив, як вони в нетерплячому очікуванні притискаються до барної стійки. Штірнер дав мені свій дзум-диск і пояснив, як він працює.

— Три пива, — замовив я, — великі.

І закинув пластикову пластину з інтегральними схемами до щілини у верхній частині стійки. Поки хромово-латунний робот-бармен із пляшковими кришечками замість очей набирав три великі порції напою, їхню вартість було знято з пожиттєвого рахунку Штірнера. Я підхопив дзум-диск, коли той викинувся.

— За армію, хлопці, — промовив я, високо піднісши своє пиво. — Сподіваюся, вам до вподоби обрана робота.

Вони енергійно задудлили, а тоді охнули й занили до болю знайомим тоном, повернувши мене до власних армійських днів.

— Обрати роботу в армії! Кагал! Нас призвали. Зацькували, вполювали, спіймали.

— А далі, після цього — основний курс підготовки. Його прискорено вели день і ніч чорнороті дияволи. Чи обрав би хто-небудь добровільно таку роботу?

— Звісно ж, ні! Та ви хоч їсте добре...

Я насолодився обуреними вигуками й мерзенними описами хот-цюць, а тим часом іще раз замовив на всіх пива. Поки вони занурювали обличчя в піну, я висунув пропозицію.

— Я знаю, що час вечері для вас уже минув, але бачу три вільні місця он за тим столиком, біля літнього пана з милою пташечкою. Чи не склали б ви мені компанію за маленьким перекусом — скажімо, великим стейком і смаженими віфлями?

Єдиною відповіддю мені знову став оглушливий тупіт ніг. Я поїв із ними стейків, і вони теж виявилися дуже добрими. Ми не гаючись із ними впоралися, випили ще по кілька порцій пива — і постаралися не гикати, бо за нашим столиком сиділа молода дама. Тепер, ситі й накачані, вони знайшли час для третьої з тріади військових насолод, і їхні очі почали впевнено скошуватися в бік Шарли. Настав час другого акту.

— Що ж, — мовив я, — харчі в армії, може, й нікудишні, зате ви принаймні насолоджуєтеся мудрістю й товариством сержантів.

Я трохи послухав їхні відповіді, киваючи та співчуваючи, а тоді спровокував їх навідними запитаннями на аналогічні скарги на офіцерів, нужники, наряди по кухні та всю іншу хрінь, таку милу серцю призовника. Коли було обговорено достатньо всього, я дав сигнал Штірнерові й розслабився.

— Молоді призовники з далекої планети, прошу вас пробачити мені нахабство, з яким я звертаюся до незнайомців, але ми з моєю прекрасною донечкою Шарлою не змогли не підслухати вашу розмову. Чи справді вас силоміць, абсолютно проти вашої волі затягнули на військову службу?

— Не сумнівайтеся, татусю. Привіт, Шарло, ти взагалі зустрічаєшся з якимись хлопцями, крім татка?

— Дуже часто. Я просто обожнюю товариство гарних молодиків. Таких, як ви.

Ми, всі троє, впали в чистий ставок її очей, трохи похлюпалися в ньому й виринули звідти задихані та закохані. Штірнер заговорив, а вони його й не почули. Зрештою я замовив великі порції пива й поставив перед їхніми виряченими очима, щоб затулити розкішну Шарлу. Це дало бажаний результат. Поки вони хлебтали, Штірнер говорив.

— Мене вкрай зворушила ваша доля, молоді джентльмени. На цій планеті таке неможливо. Це суперечить нашим законам, які стверджують, що законів не існує. Чому ви дозволяєте поводитися із собою так ницо?

— Це не вибір, татусю. Повсюди колючий дріт, стеження вдень і вночі, спробуєш утекти — підстрелять, упіймають повторно — підстрелять двічі. Нікуди йти, ніде сховатися, форма й усі проти тебе.

Він зашморгав носом із сентиментального жалю до себе; щокою його товариша збігла сльоза.

— Що ж, — почав Штірнер, глибоко встромивши багор і крутнувши ним так, аби той зачепився. — Тут усе це не відповідає дійсності. Немає колючого дроту, за вами ніхто не стежить, ніхто не збирається у вас стріляти. Тут є велика-превелика країна, що простирається за гори та річки. Країна, в якій ви завжди матимете теплий прийом, гостинність і прихисток. Країна, в якій армія ніколи вас не знайде.

На цих словах хлопці випрямилися, намагаючись осягнути їх крізь алкогольний туман.

— От каґал... — пробурмотів найп’яніший.

Шарла янгольськи всміхнулася.

— Я не розумію цього слова, юний друже, проте здогадуюся, що воно вказує на недовіру. Дарма. Усе, що розповів мій батько, до останнього слова є правдою. Наприклад, ми живемо за цілий день шляху від цього міста в ідилічному землеробському селі. Ми їздимо туди швидкою залізницею, а ось наші квитки, що це підтверджують. Ой, гляньте, машина припустилася помилки, видала чотири квитки замість двох. Я мушу їх повернути — хоча, може, ви хочете забрати їх собі як сувеніри?

Квитки зникли з надсвітловою швидкістю.

— Вокзал має бічний вхід, який не охороняють, — радісно повідомила вона.

— Але потяг незабаром відбуває, — додав Штірнер, підвівся й узяв із підлоги вузол. — Перш ніж піти, я мушу заскочити до necesejo, як кажуть у нас