Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Соллі нервувала. Її пальці перебирали тонку тканину сукні, а серце билося десь у горлі.

— Ти виглядаєш приголомшливо, — запевнила її Маша, спостерігаючи, як подруга втретє поправляє волосся.

— А якщо він… — Соллі зітхнула, шукаючи потрібні слова.

— Він оніміє, — впевнено відповіла Маша, беручи її за руки. — А тепер вперед!

Вони вийшли з машини прямо біля входу в ресторан. У повітрі витав аромат кави, прянощів і чогось хвилюючого. Маша стиснула пальці Соллі на прощання.

— Ти справишся, — підморгнула вона і легенько підштовхнула подругу вперед.

Леон вже чекав за столиком біля панорамного вікна. Коли він побачив Соллі, його спина напружилася, пальці міцніше стиснули келих. Він затримав дихання.

Вона.

Його Луна.

Його пара.

Ця думка вдарила по ньому, немов блискавка, пронизавши до самих кісток. Він вловив її аромат ще до того, як вона підійшла ближче. В її очах було щось знайоме і водночас нове, а її сяйво — те саме, що вчора змушувало його серце битися частіше.

Але ж ні. Його перша Луна зрадила його. Вона зникла, коли він найбільше потребував її. Потім зрадила його з найліпшим другом зробивши їх вопогами. А потім вона померла і разом з нею помер здавалось і він. Та він не дозволить собі знову ступити на цей шлях. Чи дозволить?... Це така рідкість вдруге знайти свою Луну! 

— Привіт, — сказала Соллі, сідаючи навпроти.

Леон ледь помітно посміхнувся, намагаючись сховати бурю в собі.

---

Ніч була довгою. Леон лежав у темряві, втупившись у стелю, але думки не давали йому заснути. Він згадував її голос, її сміх, її погляд— і щоразу щось у ньому стискалося. Це було неправильно. Він не мав права відчувати цього. Не зараз. Не після всього.

Коли перші промені сонця прорізали темряву, він нарешті задрімав, але сон був уривчастим, важким, ніби його щось душило. Прокинувшись, Леон не витримав— рука сама потягнулася до телефону.

— Соллі…

На іншому кінці лінії запанувала тиша, і ця пауза тривала довше, ніж він очікував.

— Вибач, Леоне, — її голос був рівним, але він відчув у ньому щось більше. Не байдужість, ні. Швидше… захист. — Це було помилкою.

Він стиснув телефон так, що побіліли кісточки пальців.

— Зрозуміло, — тихо промовив він.

Розмова обірвалася, залишивши після себе порожнечу.

Леон відкинув телефон на стіл і відкинувся на подушки. Усередині все пульсувало дивним, ниючим болем. Він думав, що давно вже не здатен відчувати подібне. Що після зради Луни його серце закам’яніло. Але Соллі розбила цей міф за один вечір.

І раптом телефон знову задзвонив.

Він подивився на екран і лише на секунду затримав дихання, перш ніж узяти слухавку.

— Леоне… — її голос більше не звучав холодно. Він був м’яким, невпевненим, справжнім. — Я передумала.

Щось у ньому змінилося. Як хвиля, що накриває з головою.

Він провів мовчазну секунду, дозволяючи цьому відчуттю проникнути всередину. Радість? Полегшення? Він не був певен. Але знав, що це важливо.

Його губи розтяглися в посмішці— щирій, без жодних масок.

— От і добре, — відповів він, і в голосі нарешті з’явилося тепло, яке він так довго ховав.

---

Коли Соллі приїхала в ресторан, її серце билося десь у горлі. Вона знала, що він не звичайний чоловік. У ньому було щось глибше, темніше, і водночас його присутність манила її, змушувала відчувати себе інакше.

Вона увійшла й одразу побачила його.

Леон чекав, спокійний, впевнений. Його очі спостерігали за нею, коли вона наближалася. Але те, що він побачив, змусило його напружитися.

— Привіт, — сказала Соллі, сідаючи навпроти.

Вона була мов лань— тендітна, обережна, ніби могла втекти будь-якої миті. В її очах не було гри, не було фальшу. Вона не надягала маски, як усі.

Він мовчки підвівся, жестом запрошуючи її сісти.

— Дякую, що прийшла, — його голос був м’яким, але стриманим.

— Дякую, що запросив, — відповіла вона, намагаючись не видати своєї нервозності.

Леон схрестив руки, вдивляючись у її обличчя.

— Чому передумала?

Соллі опустила погляд, ніби зважуючи відповідь.

— Не знаю. Просто… мені захотілося побачити тебе знову.

Леон підняв брову.

— Відверта відповідь.

Він вловив у її голосі щось, що зачепило його сильніше, ніж він хотів. Це не була гра. Вона справді така— щира, вразлива.

І вона його пара.

Леон відкинувся на спинку стільця, приховуючи посмішку.

Це тільки початок.

Леон дивився на Соллі, і кожна її усмішка, кожен рух, кожен погляд проникали в нього, залишаючи слід. Вона говорила, і її голос був наче мелодія, що поступово розчиняла його страхи, змивала біль минулого.

Він ловив себе на думці, що хоче торкнутися її руки, відчути тепло її шкіри, переконатися, що вона реальна. Але він стримувався. Занадто швидко, занадто глибоко — і він знову ризикував обпектися.

Та щоразу, коли вона дивилася на нього своїми очима — чистими, відкритими, повними довіри — він відчував, як розтріскується крига всередині.

Він не міг цього пояснити, але відчував: вона — його доля.

І цього разу він не дозволить долі втекти з його рук.

Леон дивився на Соллі, на її тендітні пальці, які легко торкалися келиха, на її губи, що рухалися в розмові, і розумів—вона не схожа ні на кого. У ній не було тієї грубої гри, до якої він звик у світі, де кожен приховував свої справжні наміри. Вона була мов лань—відкрита, але готова втекти за найменшої загрози.

Він нахилився трохи вперед, утримуючи її погляд.

— Ти не така, як інші, — сказав він, ніби констатуючи факт.

Соллі здивовано звела брови, але не відвела очей.

— Це добре чи погано?

Він усміхнувся кутиком губ.

— Це… небезпечно.

Вона ковтнула, і Леон помітив, як її пальці трохи сильніше стиснули край сукні. Він зрозумів, що його слова зачепили її.

— Для кого? — тихо запитала вона.

Леон відкинувся на спинку стільця, вдихнувши її аромат—такий ніжний, такий рідний.