Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

дітей і охороняли їх від городових (міська влада видала найсуворішу заборону на такі розваги). У будні найбільше людей притягали ратуша та редакція найбільш читаної газети у Варшаві – "Кур'єр Варшавський". В свою чергу, у святкові дні натовпи стікалися до обох театрів, які разом вміщували майже дві тисячі глядачів, і до "Зал Редутових"[33], де відбувалися розваги та концерти. Крім того, до пізньої ночі працювали кафе, готелі та ресторани, які заповнювалися гостями навіть після півночі. Окрім "Виноторгівлі", найвідомішим місцем зустрічей тут була кондитерська Лурса, що ховалася під колонами театру, де збиралися всі вершки суспільства.

Коли пан радник нарешті добрався на інший бік площі, до Саксонського саду, було вже двадцять хвилин на сьому. Зараз, узимку, цей "літній салон Варшави" (бо в літній сезон на сцені Літнього театру кожного другого вечора йшли опери, а в інші — комедії та класика) зовсім не пустував. Звісно, ​​у порівнянні з сусідньою площею, Сад можна було назвати відлюддям, але алеями прогулювалося багато пар, які не бажали, щоб усі бачили чи чули їх.

Естар Павлович проминув колоніальну крамницю на розі й підійшов до ґанку музею. Там уже чекав асесор – прикликав його рухом руки.

– Якщо ви хочете особисто бути присутнім під час арешту, тоді пан повинен переодягнутися, – сказав Козулін.

– Як це?

– А ось так. Звідки нам може бути відомим, що він пана не знає? Крім того, ми не можемо посадити кількох чоловіків біля нашого негідника! Це відразу викличе підозру. Хіба що пан хоче спостерігати за подіями звідси, здалеку…

– Ні, ні, я хочу бути там, на місці. Хто знає, що може статися?

– Тоді швиденько підемо в гримерку Літнього театру – вона закрита, але я домовився зі сторожем і дирекцією. У нас там є знайомі: художник-декоратор і гример. Тільки поспішимо!

Без чверті сім самотній кремезний чоловік повільно підійшов до домовленої лавки біля воріт Зоологічного музею, який о цій годині був зачинений. Театральні гримери так майстерно замалювали розтерзану щоку, що навіть за метр тепер, у сутінках, важко було розгледіти щось підозріле.

Провулками гуляли пари: хвацький гусар залицявся до дамульки, що супроводжувала його, пожежник у парадній формі обіймався з кухаркою. Літній, але елегантний джентльмен повільно чвалав, спираючись на тростину. Одноногий військовий інвалід розчистив шматок лави й сів на неї, мабуть, щоб перевести дух.

На вуличці, яка через одну алейку межувала з парком, на клієнтів чекали три кінні екіпажі. На вулиці Кредитовій, навпроти Музею, стояла карета, а поруч із нею по тротуару прогулювалася витончена на вигляд панночка, явно чекаючи маму.

За дві хвилини до сьомої з одного з провулків бадьорим кроком вийшов якийсь перехожий. Це був високий чоловік із вузькою, зігнутою спиною та довгим, скуйовдженим волоссям, на якому набакир стирчав плаский кашкет. Незважаючи на зиму, він був одягнений у коротке пальто та порвані вузькі штани, з-під яких можна було бачити нечищені чоботи з грубої шкіри. Скручена, наче мотузка, нашийна хустка, була зав’язана на довгій білій шиї. Швидким кроком він почав наближатися до Фрідріха, але, опинившись поруч із парочкою — пожежником і кухаркою — раптом змінив напрямок, різко повернувши на вулицю Кредитову. Фрідріх збрехав – він знав людину, на яку чекав, це видав його вираз обличчя, коли він побачив, що прибулець відходить. Поліцейські вмить розібралися в ситуації та звернули за чоловіком у кашкеті. Той, побачивши небезпеку, дістав з кишені пальта револьвер, спочатку, ледве цілячись, вистрілив у зрадника, потім послав дві кулі до пожежника і кухарки, які були найближче до нього.

Усі троє впали, але тільки німець не встав. Кухарка, підвівшись, люто смикала вузол свого ошатного довгого фартуха, намагаючись позбутися його, бо він заважав їй під час бігу, а сам пожежник дістав револьвер і пустив кулю за втікачем. Неприцільно, бо втікач, явно досвідчений, біг зигзагами, щоб в нього не влучили. Не встигла кухарка, яка вже скинула фартух і чепець, відкриваючи обличчя асесора Козуліна, та її вогненний коханець – в особі пана радника – дістатися до кінця провулка, як тип, який утікав, втративши кашкет, якраз стрибнув на козли карети, що стояла перед музеєм. Одним ударом кулака він повалив здивованого візника на землю, схопив його батіг і поїхав геть.

Асесор свиснув на пальцях; назустріч йому вже бігли "одноногий" інвалід і елегантний літній пан. Також до свого начальника під'їжджали кінні фіакри, які, нібито, чекали клієнтів. Біля тіла Каспара Вільгельма залишилися лише гусарське чако[34] та жіночий очіпок.

– За ним! – наказав кучерам Олексій Іванович.

Естар Павлович сів до першого екіпажу. У другий на повному ходу вскочив каліка і якийсь філер, який з'явився ніби з-під землі. Очевидно, одноногий був швидшим. Третя залишилася на місці – до неї дерлися побитий візник карети і панночка, яка чекала маму. Колезький асесор стояв на тротуарі і наказував агентам, які вибігли з музею:

– Тіло відвезіть в поліцейський морг… Заповнюйте протоколи, тільки як треба! Все має бути за регламентом... Зробити зброярську експертизу... А я зараз повернуся.

Він підійшов до третьої повозки, яка ще стояла, і крикнув її пасажирам:

– Вилізайте!

Ті без вагань вискочили – панночка вже встигла стягнути вуаль, відкриваючи вуса, а асесор на порожньому екіпажі рушив у погоню за погонею. Далеко не від'їхав – за три квартали помітив повозку з відламаним колесом, а з-під будки якої визирала голова пожежника. Тим часом здалеку на шаленій швидкості мчали два вози, було чути пронизливий свист кількох городових на вуличних постах, було видно два фіакри, зчеплені разом дишлами. Ймовірно, хтось із учасників гонитви вдарив їх під час їзди. На тротуарі стояла карета, а дві однокінні прольотки лежали на боках…

– Псих! – кричали перехожі. — Де поліція! Який скандал!

Між транспортними засобами, небезпечно петляючи, мчав дерев'яний велосипед, в сідлі якого перебував пан радник. Коли повозка, в якій їхав він, з чимось зіткнулася, він негайно відібрав велосипед у проїжджаючого повз спортсмена і продовжив переслідування один. Спочатку невеликий спортивний екіпаж, здатний швидко розганятися і легко вписуватися в натовп транспорту на вулиці, швидко надолужував згаяне, але коли тверда дорожня поверхня закінчилася, його миттєва перевага повністю зникла. Усі величезні зусилля Ван Хоутена пішли псу під хвіст – вузьке колесо його велосипеда застрягало в сипкій землі, і він їхав все повільніше.

Крім того, коні, що тягнули вози і карети, фіакри і дринди, несподівано помічаючи біля своїх морд транспортний засіб, що рухався