Читати книгу - "Мертві квіти"

Нудна робота у таксистiв. Принаймнi у цьому маленькому мiстечку. Люди зазвичай ходять пiшки. Тому таксисти товчуться бiля крамничок, де наливають каву i, поставивши докупи свої рiзнокалiбернi машини, годинами травлять анекдоти, вгамовуючи нудь.

Напевно, саме тому один з них окликнув Стаса на виходi з крамницi:

— Ну, що, доктор, знайшов вас той чоловiк?

— Який? — запитав Стас, пiдходячи до гурту i вiтаючись.

— Австрiяка.

От i маєш. Той, на кого ще просто не вистачало часу, прийшов сам. Якщо гора не йде до Магомета…

— Перший раз чую, щоб мене шукали. Австрiєць, ви кажете?!

— Здається. Якраз тодi, як вас «пов'язали».

У маленькому мiстечку знають усе. Ось воно. I ця ланка склалася. Зараз, ще хвилина. «Пан з панiв», як висловилася Курилиха.

— Нi сном нi духом, — зiзнався Стас. — Розповiдайте.

— Приїхав сюди на франкiвському таксi, — толкував таксист, якого звали Петром. — Пiд'їхав одразу на нашу стоянку аби взяти таксi мiсцеве, а ту машину вiдпустив. Назвав вашу адресу, ну, там, де ви зараз живете. По-нашому практично нi бельмеса.

— I що далi? — вилупив очi Стас.

— А далi постукали ми з ним у зачиненi дверi. Нiкого. Ну, я знав, що ви хiрург, зателефонував вам на роботу. Там сказали, що вас немає. Ну, я по сусiдах…

— I??

— А баба, та, що он вище вiд вас живе, сказала, що менти вас загребли.

— Що потiм?

— Якось зумiв я йому це пояснити. Хтось би побачив збоку — усцявся би… пробачте. Наказав до ментури їхати. Там у них якраз Чепурний, капiтан їхнiй…

— Знаю, — кивнув Стас.

— Кум брата мого, грамотний мужик. Батько у нього нiмецьку викладав усе життя. Ну i синка трохи бiльше навчив, як решту бовдурiв. То ото Чепурний далi з ним спiлкувався. А тодi сiв австрiяк до машини i вiдвiз я його до Берка.

— Куди?!

— До Берковича. Майстер у нас такий. Приватник. Телевiзори i усе iнше. Не чули ще?

— Чув, — коротко кинув Стас. — А далi?

— А далi кiнець, — розвiв руками Петро. — Пiшов до хати. А я поїхав. Я вас часто бiля крамницi бачу, але не питав нiчого. Гадаю, раз австрiяк лишився, а вас вiдпустили, то знайшов. Це сьогоднi чогось так…

— Нудно, — пiдказав iнший таксист.

Отже, знову Беркович. Персонаж, що з'явився так несподiвано, починав займати все бiльше уваги, виходячи на основне мiсце. Час зайнятися ним упритул.

— А як вiн виглядав? — запитав Стас. — Австрiяк цей.

— Не старий iще, огрядний такий… — почав Петро. — Вдягнутий так, не по модi я б сказав зовсiм. Але не бiдно.

— А особливi прикмети?

— Ну, якi особливi…

— Шрами, родимки, дефекти, мiмiка…

— Ого, — засмiялися таксисти, — це вас там так професiйно навчили?

— Життя усього навчить, — вiдмахнувся Стас.

— Начебто нiчого. Якесь таке нiяке обличчя. Трохи гостроносе. О! Шморгав якось так отим носом увесь час. Я гадав, нежить. А вiн навiть жодного разу хусточки не витяг.

— Це вже щось, молодець, — похвалив Стас. — Кажете, нудно? Поїхали.

— А ваша? — не зрозумiв Петро.

— А моя тут стоятиме. Треба ж тобi хоч щось заробити? Цiкаво, чи вдома зараз ваш Берко.

— А де ж йому бути? — не зрозумiв Петро, заводячи своє «Деу».

Чекати довелося недовго. I поки детально проiнструктований таксист розмовляв iз Берковичем, Стас набрав телефон Оцалюка, директора Коломийського музею. Невже зараз отак от знову вiзьме й складеться?!

— Який iз себе… — здивовано повторив той, збираючись iз думками. — Такий, хуткий iще, але з сивиною. Худiший вiд мене.

— Нiс гострий? — запитав Стас.

— Можна i так сказати. А! Шморгає увесь час, наче нежить у нього.

— Дякую! А координат часом не маєте?

— Нi. Але хто його тутешнi родичi, знаю конкретно. Можемо через них, але це потрiбно шукати. Хоча… Є легший шлях. Будапешт. Музей друкарства. Зараз по інтернету будь-кого можна вiдшукати. Бажаю успiху.

Петро завалився на своє мiсце, клацнувши дверима.

— Поїхав австрiяк ваш. Тиждень як поїхав.

— А книжка?

— О, з книжкою усе зробив, як ви казали. Кажу: забув хтось книжку в машинi, може ваш гiсть закордонний. Питав Берко що за книжка, я кажу, що про якихось хасидiв… правильно?

— Правильно.

— Ну, от. А вiн каже — його, точно. I наказав, щоб я йому привiз, вiн перешле.

I знову закрутилося у головi. Вiд успiху. Як же складалися цi пазли! Усе чiтко в належнi мiсця. Проте навiть тепер ще неможливо здогадатися, що ж загалом на картинi.

Ще багато чистих мiсць.

Надто багато.

XXXXVII

Не дуже сподiваючись, що це допоможе заповнити хоча б одне з них, Стас спустився у пiдвал. Наведений тут зразковий порядок кинувся в очi ще одразу по приїздi. Тут не було не те що нiчого зайвого — взагалi нiчого. Навiть глиняну пiдлогу позамiтали. Чого раптом? Перед смертю?

Повторний огляд буквально по сантиметру не дав нiчого цiкавого. Хiба що… В одному мiсцi у глинi застрягли якiсь твердi вкраплення бiлуватого кольору — зовсiм крупинки i трохи бiльшi. Один камiнчик, з нiготь, притиснутий сокирою, розсипався на грудки та пiсок.

Застиглий розчин. Щось схоже на цементний. Кiнцем сокири Стас спробував колупати мiж камiнням, з якого була стiна. Цей був значно твердіший. Метал тикався у рiзнi мiсця, отримуючи однаковий результат. Час кидати цю справу.

Iнструмент провалився раптово. Випадковiсть? Нi! У всьому швi розчин виявився значно м'якшим i виколупувався з меншим зусиллям. Зганявши догори, Стас принiс грубого ножа. Справа пiшла швидше. Камiнь у стiнi поступово почав хитатися i скоро вилiз повнiстю.

Ось i воно. Схов.

Нетерпець не давав працювати. Кiлька разiв мало не зламався нiж, але шматки застиглого розчину поступово звiльняли канал, який простягався углиб. Далi стало легше, адже хiд вийшов за межi стiни i розколупувати довелося лише глину.

Усе ставало зрозумiлим. Хтось викопав шурф перпендикулярно пiдвальнiй стiнцi, а потiм заповнив будiвельним смiттям, яке й вигрiбав тепер Стас. Ось-ось вiн скiнчиться. Що там?

Там не знайшлося нiчого. Хiд просто скiнчився. Посвiтивши лiхтарем, Стас колупав далi. Глина. Глухий кут.

Усе мiнялося докорiнно. Виходило, схованку влаштував не Мироненко, а хтось iнший. Дядько лише знайшов її. I, вочевидь, те, що там лежало, також. Переховавши знайдене у футляр вiд баяна, дядько Тарас намагався знищити слiди знайденого, тому заповнив шурф смiттям i, розробивши розчин схожого вiдтiнку, замурував тiєю ж каменюкою. Тому й пiдлогу пiдмiв, аби нiхто не здогадався про його втручання. Ось як виходило.

А далi усе те саме. Знахiдка таки вилiзла боком. Вiн втратив знайдене, а разом iз ним